— Ще одне слово, і я вб’ю твою матір-відьму просто тут раніше, ніж ти чи Марбас встигнуть щось вдіяти!
Марбас — пекельний дух, що міг лікувати від усіх хвороб[35]. Наступні кілька годин я часто чутиму це ім’я. Той день стане кошмаром наяву.
Гола мати. Просто в нас удома, поруч зі столом та мідним посудом на ньому. Я бачив, як на неї дивився Меннінґ: з ненавистю та хіттю. А потім він підійшов до неї та проколов кинджалом шкіру. Спочатку на руці, потім на плечі, тоді коло пупа. Проступили краплі крові.
— Подивіться, яка темна кров, містере Ной.
Містер Ной подивився.
Кров як кров, звичайного кольору. Як і належить звичайній людській крові. Але містер Ной побачив щось інше. А може, уявив це під впливом Меннінґа.
— Так. Найтемніша з темних.
Люди бачать те, що хочуть бачити. Я сотні разів думав, що вже засвоїв цей урок, але щоразу мене це дивує. Мати кривилася від болю з кожною новою ранкою, але Меннінґ був переконаний, що вона удає біль.
— Яка підступність! Видно, що біль удаваний! Видно з її обличчя! Вона уклала угоду з дияволом. Дивна смерть Джона Гіффорда стала платнею за вічну молодість її сина. Лиха угода з нечистим!
— Ми не маємо жодного стосунку до смерті Джона Гіффорда. Я працював у нього на даху і все. Моя мати з ним навіть не знайома: вона майже не виходить з хати. Прошу вас, припиніть!
Я більше не міг дивитися на це та схопив Меннінґа за руку. Він ударив мене руків’ям кинджала по голові, а рукою схопив за горло. А потім знову і знову бив в одне місце — я гадав, що він розтрощить мені череп. Мати відчайдушно кричала, але нічого не могла вдіяти.
Я впав долу, не в змозі навіть кричати. Мені паморочилося. Як же я хотів мати силу звичайного вісімнадцятирічного юнака!
І тоді Меннінґ помітив ще один укус блохи — на тілі матері, коло пупа. Та червона цятка скидалася на місяць, що обертається навколо планети-пупа.
— Той самий знак, що й у хлопчиська!
Матір били дрижаки. Вона стояла там гола, не в змозі вимовити ані слова.
— Це просто укус блохи! — мій голос увірвався. — Лише укус!
Я сперся руками на кам’яну підлогу та спробував підвестись, але на мою голову впав ще один удар — і все навколо поглинула темрява.
Іноді мені знов та знов усе це сниться. Якщо я випадково засинаю на дивані, то знову згадую той день. Згадую ті краплі крові на тілі матері. Згадую людей, що стояли у нас на порозі. Згадую ногу Меннінґа, що важко гупає коло мого обличчя, — і прокидаюся багато століть потому.
З того дня все змінилося. Не те щоб моє дитинство було ідеальним, але мені часто хочеться повернутися туди. Туди, до цього всього. До того як я познайомився з Роуз. До того як я дізнався, що буде з мамою. До того як… Хочеться повернутися в часи, коли я був просто хлопчиськом з дивним довгим ім’ям. Звичайним хлопчиськом, який ріс, як і будь-хто інший. Але вороття у минуле немає. Минуле можна тільки нести із собою, відчуваючи його вагу. Нести і молитися, щоб та вага не зламала тебе.
В обід я біжу до супермаркету далі вулицею та купую собі сандвіч з пастромою[36], пакетик чіпсів із сіллю та оцтом і пляшечку вишневого соку. На касі черга, і я йду на касу самообслуговування, якої завжди уникаю. Але день сьогодні невдалий, і тут теж. Механічний жіночий голос повідомляє мені про «невідомий предмет у зоні упаковки», хоча в цій зоні лежать лише мої покупки.
— Будь ласка, зверніться до працівника магазину, — радить мені робот. І знову: — Невідомий предмет у зоні упаковки. Будь ласка, зверніться до працівника магазину. Невідо…
Я озираюся навколо в пошуках допомоги.
— Вибачте, мені потрібна допомога, — гукаю я.
Та навколо жодного працівника. Звісно ж. Неподалік стоїть черга хлопчиків у шкільній формі (білі сорочки із зеленою чи жовтою краваткою) з напоями та пакунками їжі. Вони звертають на мене увагу, щось кажуть одне одному — вочевидь, що я їхній новий вчитель, — та сміються. Мене охоплює звичне відчуття, наче я живу не у свій час. Механічний голос ніяк не замовкне, головний біль посилюється. Лишається тільки стояти та думати: може, Гендріх був правий? Може, мені не варто було повертатися до Лондона?
Я йду коридором в учительську та минаю ту жінку в окулярах, яку бачив у парку. Учительку французької, про яку розповідала Дафна. Вона ще дивно на мене подивилася. Сьогодні на ній червоні бавовняні штани, чорна водолазка та блискучі туфлі без підборів. Волосся вона забрала в зачіску. На вигляд упевнена в собі вихована жінка. Вона перехоплює мій погляд та всміхається:
— Це ви! Ми бачилися в парку.
— О, так, — кажу я так, наче щойно її загадав. — Це були ви! А я новий вчитель історії.
— Отакої!
— І не кажіть.
Крізь посмішку я бачу на її обличчі спантеличення. Я давно живу серед людей та знаю такі погляди. І вони мене лякають.
— Радий знайомству, — кажу я.
— Навзаєм, — відповідає вона з французьким акцентом.
Мені згадується ліс. Спів мами. Я заплющую очі та бачу, як у синє небо злітає насінина клена. Охоплює знайоме відчуття клаустрофобії. Наче у в’язниці. Наче світ настільки малий, що сховатися в ньому ніде.
