На тому все. Я йду собі далі. На жаль, не можна так само легко втекти від того, що вона, можливо, подумала.
Після мого першого дня вчителювання я повертаюся додому. Мене зустрічає Авраам на моєму дивані. Я сідаю поруч, а він кладе голову мені на коліна та засинає. Йому сняться якісь його собачі сни, і у нього смикаються лапи. Схоже на кіноплівку, яку зажувало. Ще він зрідка скавчить. Цікаво, про що таке він згадує? Я тихенько гладжу його по спині, щоб заспокоїти, і зрештою він перестає смикатися. Чути лише його повільне спокійне дихання.
— Усе добре, — шепочу я. — Усе добре, хлопчику… Усе добре…
Варто мені заплющити очі, як наді мною нависає громаддя Вільяма Меннінґа.
Вільям Меннінґ суворим поглядом обводить темне небо. У виразі його обличчя є щось театральне, наче все це звичайна вистава. Хоча загалом такі то були часи: епоха Марлоу, Джонсона та Шекспіра. Тоді усе було театром. Навіть суд. Навіть смерть. Особливо смерть. Ми були десь за десять миль від Едвардстоуна, але зібралося все село. Можливо, вам здається, що в шістнадцятому столітті відьомські суди були звичайною справою, але можу вас запевнити, що це не так. То була дуже рідкісна розвага, і люди приїздили за милі, щоб подивитися, познущатися і загалом відчути себе в безпеці у світі, де зло знаходять та знищують.
Меннінґ говорив наче до мене, але водночас і до натовпу. Він був актором. І думаю, одним із людей лорда-камергера.
— Твою долю визначить твоя мати. Якщо вона потоне — це означатиме, що ти невинний, а отже, ти житимеш. Якщо вона витримає випробування стільцем[37] — значить, ти відьомський виродок і місце твоє на шибениці. Зрозуміло?
Я, закутий у кайдани, стояв поруч з матір’ю на трав’янистому березі річки Ларк. Їй теж закували руки та ноги. Її трусило наче мокрого кота — хоча їй і дозволили одягтися. Я хотів хоч щось їй сказати, якось заспокоїти, але знав, що будь-яке моє слово сприймуть як змову чи спроби викликати злі сили. А потім вони потягли її до стільця, що стояв на березі.
— Пробач мені, мамо, — зрештою мовив я.
— Ти ні в чому не винний, Етьєне! Ні в чому! Ти мені пробач, це моя провина. Не слід було нам сюди приїжджати. Не слід було сюди приїжджати…
— Мамо, я люблю тебе.
— Я теж тебе люблю, Етьєне, — її обличчя раптом спалахнуло непокорою крізь сльози. — Я теж тебе люблю. Ти маєш бути сильним. Сильним, як твій батько. Пообіцяй мені, що житимеш! Як би там не було, живи. Ти особливий, і Господь для чогось дав тобі цей дар. Розумієш мене? Ти маєш зрозуміти мету цього. Пообіцяй мені, що ти житимеш!
— Обіцяю, мамо. Обіцяю. Я обіцяю.
Вони почали прив’язувати її до дерев’яного стільця. Вона у якомусь відчайдушному жесті захисту намагалася звести ноги разом, але двоє чоловіків силоміць розвели її коліна та прив’язали до ніжок стільця. Остання металева скоба притисла її до сидіння, і вона закричала.
Я не дивився, як вони тягли її вгору на мотузці. Чоловік із кучмою волосся важко налягав на мотузку, піднімаючи стілець над водою.
Раптом Меннінґ наказав йому:
— Почекай-но, лиши його так, — стілець завис у найвищому положенні.
Я побачив мою матір на тлі суворої небесної синяви. Голова її впала на груди, і вона зустріла мій погляд. Я і досі, через століття, бачу жах у її очах.
— Починайте! — розпорядився Меннінґ, підійшовши до самого берега.
— Ні!
Я заплющив очі й почув, як стілець зі сплеском торкнувся поверхні води. Не треба було дивитися, але я все одно відкрив очі та дивився, як мати зникає під водою, перетворюється на зелено-коричневу пляму в глибинах ріки, а потім зовсім зникає. На поверхню вирвалося кілька бульбашок повітря. Вільям Меннінґ розгорнув долоню — знак чоловікові тримати стілець під водою. Я дивився на ту червону м’ясисту долоню, долоню тупої бездушної істоти — дивився та благав, щоб він нарешті зібрав ті пальці в кулак. Хоча вона все одно помре. Але навіть так, під загрозою власної смерті, я відчайдушно благав Бога, аби її витягли з-під води живою. Я хотів хоча б ще раз із нею поговорити. Здавалося, без її голосу світ перестане існувати.
Нарешті вони витягли з води стілець, на якому повисло мертве тіло. Річка навіки приховала ту таємницю: чи вона навмисне видихнула все повітря, чи від паніки? Чи пожертвувала вона власним життям заради мене? Я ніколи цього не дізнаюся. Але вона померла — і померла через мене. А я лишився живий завдяки їй. Лишився живий шкодувати про ту обіцянку, що дав їй наостанок.
Я тут.
На парковці для автомобілей. Щойно закінчився другий робочий день в окфілдській школі, і тепер я знімаю замок зі свого велосипеда, який вранці прив’язав до металевої огорожі парковки. Я не довіряю автомобілям, тому їжджу на велосипеді. Їжджу вже років сто та вважаю велосипед дійсно одним із найвидатніших винаходів людства.
