— Телефоную, коли хочу. А ти маєш відповідати, бо інакше я хвилюватимуся. А ти знаєш, що мене краще не хвилювати, бо я починаю діяти. Не забувай своє місце, Томе. Не забувай, як тобі допомогла наша організація. Так, ми б хотіли знайти твою дочку. Але і ти не забувай. Не забувай, що у 1891-му ти був самотній та загублений, ти не знав свободи. У тебе не було вибору. Ти був просто вбитий горем чоловік, який і сам не знав, хто він. А я дав тобі мапу та допоміг відшукати себе.
Я і досі себе не відшукав. Але я цього не кажу. Ба навіть більше — я навіть не наблизився до того, щоб себе знайти.
— Пам’ятай про 1891-й, Томе. Просто пам’ятай.
Він кладе слухавку, а я роблю, як він сказав. Дивлюся фото Камілли, а сам згадую 1891-й. Тоді моє життя круто змінилося, і я намагаюся зрозуміти, чи мене впіймали у пастку, чи подарували свободу. А може, і те, й інше одночасно.
Джеремая Картрайт оглянув небо та з похмурою серйозністю оголосив, що невдовзі дощитиме і що йому треба йти по залізо, поки ще сухо. Це значило, що його не буде десь з годину. Я лишився сам спостерігати, як у горні метал розжарюється до червоного, а потім до помаранчевого. Усе як і в житті: куй, поки не згасло. Але не абиколи. Треба дочекатися, поки помаранчевий колір заліза почне яскравішати, набувати рожево-жовто-помаранчевого відтінку. Ось це колір для кування. Колір змін. Але жовтий дуже швидко перетвориться на білий — і тоді вже надто пізно. Треба уважно стежити та вихоплювати метал вчасно.
Я саме дістав шматок металу, поклав його на ковадло та почав кувати — коли збагнув, що в кузні хтось є.
Це була жінка. Жінка незвичайної зовнішності.
Я і досі добре пам’ятаю ту мить, коли вперше її побачив. На вигляд років сорок. Одягнена вона була в довгу спідницю та блузу — все чорне, — а обличчя її потопало в тіні крислатого капелюха. Надто жарке вбрання для червня, не кажучи вже про пекло кузні. Через тінь капелюха я не одразу помітив чорну шовкову пов’язку в неї на лівому оці.
— Вітаю. Чим можу вам допомогти?
— Думаю, навпаки.
— Що?
Вона похитала головою — видно було, що їй тут надто спекотно.
— Не треба запитань. Дізнаєтесь усе пізніше. Обіцяю відповісти на всі ваші питання. Але зараз маєте піти зі мною.
— Що?
— Вам не можна тут лишатися.
— Що?
— Як я вже сказала, зараз не час для питань.
Наступної миті на мої груди дивився маленький пістолет.
— Та що ви в біса робите?!
— Ви видали себе науковому товариству. Існує організація… Слухайте, я не маю часу зараз усе пояснювати. Якщо ви залишитеся тут, вас уб’ють.
Від спеки кузні у мене нерідко траплялися галюцинації, і я спочатку подумав, що мені це наче сниться.
— Доктор Хатчінсон мертвий, — спокійно повідомила вона. І у спокої її голосу вчувалася сила — вона не просто повідомляла мені факт, а наче стверджувала його неминучість.
— Доктор Хатчінсон?
— Його вбито.
Це слово повисло в тиші повітря — його не перекривало навіть ревище горна.
— Хто вбивця?
Вона простягла мені вирізку з газети «Таймз».
«Тіло доктора знайдено у Темзі». Я швидко проглянув статтю.
— Ви припустилися помилки. Вам не треба було розповідати йому про свою хворобу. Він написав статтю про неї. Про хворобу. І навіть назву їй дав — анагерія. Ця стаття скоріш за все була б опублікована, а цьому треба було будь-що завадити. У нашої організації просто не лишалося іншого виходу. Він мав померти.
— Його вбили ви?
Спалахи полум’я підсвітили її обличчя.
— Так. Так, я вбила його, щоб урятувати інші життя. А тепер ви маєте піти зі мною. На нас чекає машина, ми рушаємо в Плімут.
— Плімут?
— Не хвилюйтеся, це не для того, щоб нагадати вам про минуле.
— Я не розумію. Хто ви?
— Мене звати Аґнес.
Вона відкрила свою сумочку та простягла мені конверт. Я поклав молот та взяв його — ні імені, ні адреси. Але навпомацки відчув, що всередині багато паперів.
— Що це?
— Квиток. І ваші документи.
Я насупив брови.
— Що?
— Ви живете вже давно. У вас хороший інстинкт виживання. Але наразі вам треба полишити це місце. Ідіть зі мною. На нас чекають. З Плімута ми рушаємо до Америки. Ви отримаєте відповіді на всі свої питання. Взагалі на всі.
Потому вона вийшла.
Кораблі змінилися.
Я і раніше ходив у море, але тепер складалося враження, що я не на кораблі, а на суходолі.
Прогрес людства можна виміряти відстанню між людиною та природою. Тепер ми могли перебувати посеред Атлантики на одному з таких пароплавів, як «Етрурія», і почуватись як у ресторані десь у Мейфері[47].
