Наступного вівторка я заплатив за житло за перші два тижні, як і обіцяв. З того дня я став повноправним мешканцем будинку та членом родини. Загалом, у мене з’явилося відчуття, наче я маю дім, і я намагався позбутися думок про майбутнє та проблеми, які на мене очікують. Співаючи натовпу, що чекає на виставу в театрі, чи споглядаючи, як щоки Роуз спалахують рожевим, перш ніж вона засміється, я уявляв, що щасливий.
Ґрейс попросила навчити її грати на лютні, і якось увечері ми почати уроки. Її долоні стрибнули на струни, наче павук. Я вмостив її пальці належним чином — уздовж довгої сторони іструмента. Вона хотіла навчитися грати «Зелені рукави»[72] і «Чудовий та веселий місяць травень»[73] — її улюблені. Я не хотів учити її першої, бо, як і більшість популярних пісень усіх часів, вона була не з тих, що їх варто знати дітям. Тоді я ще був не надто мудрований, але знав, що Леді Зелені Рукави було du jour[74] образою та означало розпусну жінку. А рукави були зелені, вочевидь, через секс у лісі. Тим не менш, Ґрейс наполягала, а я не хотів її образити відмовою лише заради того, щоб захистити її дитячу невинність. Тож ми почали уроки. Учити її було важко, бо вона поспішала поперед батька у пекло. Та ми не відступали. Грали на вулиці, бо наближалася середина літа. На мить я підвів погляд та побачив за вікном Роуз — вона спостерігала за нами і посміхалася.
Одного вечора, вже десь на початку осені, до мене у кімнату зайшла Роуз. Вона була втомлена та якась інакша… Трохи розгублена, неговірка.
— Що сталося?
— Багато чого. Не має значення.
Я відчував, що вона хоче щось мені сказати, але не говорить. Сіла до мене на ліжко та спитала, чи можу я і її навчити грати на лютні. Обіцяла знизити мені платню за житло на п’ять пенсів, якщо я навчу. Я погодився — і не стільки через платню, а тому що погодився б на будь-що, що примусило б її посидіти подовше у мене на ліжку.
У неї була іще одна родимка, між великим пальцем та вказівним. Така сама, як дві у неї на щоці. На руках залишились плями від вишень. Схотілося взяти її за руку. Господи, які ж дитячі бажання! Мабуть, мозок у мене тоді був за віком такий самий, як і моє обличчя.
— У тебе чудова лютня. Я такої гарної ще ніколи не бачила. Стільки прикрас… — зауважила вона.
— Мамі подарували її… друг. Дивись, отут, — я вказав на майстерно вирізаний резонаторний отвір під струнами, — це називається троянда.
— Але ж там нічого немає, окрім повітря! — зазирнула вона всередину.
— Так це ж найголовніше, — розсміявся я.
Я одразу навчив її грати перебором на двох струнах, і вона почала награвати його дедалі швидше — і водночас пришвидшувалося моє серцебиття. Я торкнувся її руки і заплющив очі. Від страху через свої почуття до неї.
— У музиці головне — час, — мовив я. — Контролювати час.
Згодом вона спинилася та замислилася.
— Іноді мені хочеться зупинити час, — мовила вона. Не впевнений, що саме цими словами, але близько до цього. — Іноді, щасливої миті, я хочу, аби дзвін у церкві більше ніколи не озивався. Аби більше ніколи не треба було йти на ринок. Аби шпаки спинилися в небі. Але всіма нами керує час… Усі ми лише струни, чи не так?
Вона точно так і сказала: усі ми лише струни.
Роуз була варта більшого, аніж збирати фрукти. Вона була філософом. Я ніколи не знав мудрішої людини (а невдовзі я познайомився із Шекспіром, тож можете собі уявити). Вона розмовляла зі мною як з рівним за віком, і я був вдячний їй за це. Поруч із нею все інше ніби тьмяніло і мене охоплював спокій. Вона врівноважувала моє життя. Варто було лише подивитися на неї — і мені ставало спокійніше. Нічóго дивного, що я постійно дивився на неї напруженим поглядом. Тепер люди так одне на одного вже не дивляться. Я хотів її — в усіх значеннях цього слова. А коли чогось хочеш, отже, його не вистачає. Тож у мені була якась порожнеча, яку тільки збільшила смерть матері. Тоді вона здавалася мені неосяжною, але Роуз повертала мене не тверду землю. Давала щось, за що можна триматися.
— Томе, я хочу, щоб ти лишився.
— Лишився?
— Так. Лишився. Лишився тут.
— О…
— Я не хочу, щоб ти йшов звідси. І Ґрейс не хоче. Нам подобається, що ти тут. Дуже подобається. Ти потрібен нам обом. Раніше це місце здавалося надто порожнім, але з тобою вже ні.
— Мені теж тут подобається.
— Це добре.
— Але колись мені доведеться піти.
— Чому?
Я хотів сказати. Сказати просто, як є. Хотів сказати, що я особливий, інакший, і що я не постарію, як інші люди. Хотів сказати, що моя мама не впала з коня, що її втопили на стільці через звинувачення у відьомстві. Хотів розповісти про Вільяма Меннінґа. Хотів, щоб вона зрозуміла, яка на мені лежить відповідальність за втрату найближчої у світі людини. Хотів розповісти про відчай, що охоплює через таємничість власної природи. Про ваду в мені. Хотів сказати, що мене звати Етьєн і що прізвище у мене Азар, а не Сміт. Хотів сказати, що вона стала мені найбільшою розрадою після смерті матері. Усе це затопило мене, але виходу не було.
— Я не можу тобі сказати.
— Ну ти просто таємниця. Я маю тебе розгадати.
На мить усе завмерло.
