Заспівала пташка.
— Ти колись цілувався, Томе? — Я одразу згадав ту першу ніч, коли вона дзьобнула мене в губи. — По- справжньому? — додала вона.
Пташка продовжувала співати.
Я мовчав, і це стало ніяковою відповіддю.
— Поцілунок — він як музика… Спиняє час. У мене колись був хлопець, — без жодного сорому почала вона, — минулого літа. Він працював у саду. Ми цілувалися та пестили одне одного, але насправді я нічого до нього не відчувала. Кажуть, що коли по-справжньому кохаєш когось, то поцілунок може спинити птахів у польоті. Як думаєш, таке буває?
Вона обережно поклала лютню поруч та поцілувала мене. Усе довкола просто зникло. Лишилась тільки вона і більше нічого. Вона була небом, зірками, океаном. Існувала тільки та мить і той зародок нашого кохання. А потім поцілунок закінчився, і я провів рукою по її волоссю. Десь далеко залунали дзвони, і все у світі стало на свої місця.
Я знов стояв перед дев’ятим класом. Я стомився. Учителям не варто лягати спати о третій ранку. На вікні краплі дощу сяють, наче коштовне каміння. Продовжуючи минулий провальний урок про імміграцію, я починаю тему соціальної історії кінця тюдорівської епохи, особливо часів правління Єлизавети.
— Що ви знаєте про єлизаветинську Англію? — питаю я, а сам думаю: мабуть, треба було обрати Сардинію. Чи лимонні сади Майорки. Чи, може, пляж в Індонезії. Або вкритий пальмами острів у лазурових водах Мальдив. — Хто жив у ті часи?
Дівчинка піднімає руку:
— Люди, які вже померли.
— Дякую, Лорен. А ще хто?
— Люди, у яких не було Снепчату[75].
— Маєш рацію, Ніно.
— Сер Френсіс Як-його-там.
— Дрейк та Бекон, — киваю я. — Молодець. Але хто перший спадає на думку як людина, що вплинула на цю епоху найдужче?
Роками я не розумів людей, що кажуть, наче почуваються старими.
А тепер я точно знаю, що будь-хто легко може відчути себе старим: варто лише стати вчителем.
Тут мій погляд падає на ще одну руку в повітрі. Взагалі дивно тут бачити цю людину.
— Антоне? Ти знаєш когось з єлизаветинських часів?
Антон ніяково дивиться на мене. У його погляді страх та провина.
— Шекспір, — каже він наче вибачаючись.
— Так! Це ж епоха Шекспіра! А що ти знаєш про Шекспіра, Антоне?
Знов коментар від Лорен:
— Він помер, сер.
— Так-так, Лорен, я вже вхопив суть твоєї ідеї, можеш не продовжувати. Усі померли, закінчимо на цьому.
— Рада домогти, сер.
— Ну, «Ромео і Джульєтта», — тихо каже Антон, сподіваючись, що він нічого не наплутав. — А ще «Генріх IV, частина перша». Ми ще на літературі проходимо.
Я дивлюся йому в очі — достатньо довго, щоб йому стало соромно.
— А яким він був, Шекспір? Як він жив?
Антон не відповідає.
— Я просто хочу, щоб ви зрозуміли, що Шекспір теж був людиною. Справжньою. Живою. Не просто абстрактний письменник, бізнесмен чи продюсер, а жива людина. Він ходив вулицями під таким самим дощем, як і сьогодні. Він пив ель та їв устриць. Він носив сережку у вусі, курив, дихав, спав и навіть ходив у туалет. У нього були звичайні людські ноги, руки. А ще тхнуло з рота.
— А звідки ви знаєте, що у нього тхнуло з рота? — питає Лорен, накручуючи пасмо волосся на палець.
На мить мені стає цікаво уявити, як би було легко, якби вони знали. Але я просто всміхаюся та жартую про відсутність зубної пасти в ті часи, а потім продовжую урок.
Я грав на лютні у Саутворку[76] все літо та початок осені. Часто я грав аж допізна, і міські ворота зачиняли, тому мені доводилося більше години повертатися додому. Восени погода погіршилася і людей стало менше. Я почав обходити забігайлівки, шукаючи роботи, але мені не щастило.
Звісно ж, грати у закладі було набагато престижніше, аніж на вулиці, але я був скоріше представником зникаючого виду. А ще тоді особливої популярності набула група музикантів під назвою «Пемброцькі хлопці»[77], і на тодішньому ринку видовищ майже не лишилося місця.
І один з них — бородатий велетень на прізвисько Вольфстан-дерево (вочевидь, через його вражаючі розміри та волосся, що скидалося на листя в бурю) — почув, що я шукаю роботу, та якось увечері підійшов до мене, саме коли я закінчив грати коло «Капелюха кардинала».
Він схопив мене за петельки та бухнув об стіну.
— Ану облиш його! — вступилася за мене Ельза, рудоволоса повія, з якою я часто балакав, коли рушав додому.
— Стули пельку, хвойдо, — він знов повернувся до мене. Зуби у нього були страшенно гнилі — просто ряд коричневих камінців, а не щелепа. Важко було навіть сказати, чи то так смердів його подих, чи чинбарня поруч. — Слухай-но сюди, хлопче, та запам’ятовуй: ти не гратимеш у жодному закладі по цей бік Бішонсгейту[78], а особливо у Бенксайді. Бо інакше тобі кінець. Це наша територія, і таким баранам, як ти, тут не місце.
Я плюнув йому в обличчя, а він схопився за мою лютню.
— Ану відпусти!
— Я зараз зламаю твою лютню, а потім твої пальці.
— Віддай, ти брудний…
— Вольфстане, ану віддай йому лютню! — закричала Ельза.
Він замахнувся лютнею, наче хотів розтрощити її об стіну, — аж тут почувся низький театральний голос.
— Вольфстане, ану припини.
