— Томе, слухайте, ми щочетверга ходимо в «Тренер та коні» випити по скляночці. О сьомій. Я, Мартін, Ішам, Сара — приходьте і ви. Так, Мартіне?
Мартін знизує плечима:
— У нас наче вільний світ. Так, підвалюй.
У мене одна-єдина прийнятна відповідь — ні. Але я дивлюся на Каміллу і мимохіть кажу:
— Так, звісно. «Тренер та коні», о сьомій. Звісно ж, я буду.
Мене кидало з місця на місце, з часу в час, наче стрілу, на яку відмовляється діяти гравітація. Але загалом життя стало кращим на якийсь період.
Плече загоїлося.
Я повернувся до Лондона. Гендріх влаштував мене піаністом у готель. Життя стало прекрасним. Я пив коктейлі, фліртував з елегантними жінками в сукнях, оздоблених бісером, танцював під джаз з гуляками та юними дівчатами. Чудові були часи. Тоді дружба та будь-які почуття захоплювали, наче буря, але швидко згорали в джинових бешкетуваннях. Ревучі двадцяті, так же їх тепер називають? І справді ревучі роки у порівнянні з попередніми. Хоча Лондон і раніше був гомінливим містом — і у «завиваючі» 1630-ті, і у «смішливі» 1750-ті, — але цього разу було інакше. Уперше в Лондоні цілодобово щось десь звучало — і зовсім неприродно. Двигуни машин, мелодії фільмів, радіопередачі та галас людей, що надто бурхливо на все реагували.
То були часи галасу, і музика раптом набула геть іншого сенсу. Музика робила тебе володарем світу. Серед такої какофонії сучасності вміння грати музику, вміння знаходити якийсь сенс у шумі було просто божественним. Ти був творцем. Упорядковувачем. Ти дарував спокій. Я насолоджувався цією роллю. Мене тоді звали Деніел Ханівелл, який згідно з моєю новою біографією народився в Лондоні та з часів Першої світової війни грав для заможних туристів й емігрантів на океанських лайнерах.
Поступово мене захопила меланхолія. Тоді я думав, що це знов повернувся мій особистий сум — відгомін мого кохання до жінки, що давно померла. Та скоріше то був побічний ефект відповідності тій епосі.
Мені захотілося щось робити. Робити не просто для себе, а для людства. Врешті-решт, я був людиною та співчував іншим людям, і не тільки тим, хто був проклятий (чи, може, благословенний) так само, як і я. «Провина часу», як назвала це Аґнес, коли я розповів їй. Взагалі вона багато чого знала і мала безліч історій. Ближче до кінця того восьмирічного періоду вона приїхала побачитися зі мною у Лондон, і з нею було весело.
— Мене охоплює жах, — сказав я їй.
Вона поклала ногу мені на живіт, і ми обоє курили просто в ліжку в моїй квартирі в Мейфері.
— Ти читав містера Фрейда?
— Ні.
— О, тоді і не читай, бо стане гірше. Він пише, що ми себе не контролюємо — усе вирішує підсвідома частина нашої психіки. Єдина істина, на яку можна сподіватися, — це сни. У снах є шанс відшукати самого себе. Фрейд вважає, що більшість людей просто не хоче свободи, бо свобода — це відповідальність, а люди бояться відповідальності.
— Вочевидь, Фрейду не доводиться змінювати свою особистість кожні вісім років.
А потім ми з Аґнес поїхали «на пригоду», як вона це називала, себто на завдання, про яке Гендріх повідомив нам телеграмою. Їхали ми в машині. Місцем призначення був Йоркшир, звичайнісінька сільська місцевість, де розташовувалася похмура готична будівля лікарні для психічно хворих — «Хай Ройдс». Сюди примусово відправили жінку, яка розповіла правду про свою особливість. Ми викрали її з лікарні, де Аґнес довелося приспати носовичком з хлороформом трьох робітників, а потім і саму Флору Браун, що, звичайно ж, страшенно перелякалася двох незнайомців із замотаними шарфами обличчями.
Утекти нам вдалося доволі легко, і з якоїсь причини (сором головного лікаря? байдужість персоналу? байдужість місцевої влади?) про цю подію навіть не написали в газетах. Але навіть якби написали, нам з Аґнес нічого не загрожувало, бо Гендріх про все подбав. Тим не менш, мене вкрай засмучував той факт, що всім було байдуже.
Флора була ще зовсім молода — лише вісімдесят. Виглядала вона на сімнадцять чи вісімнадцять. Знайшли ми її у жахливому стані, і організація дійсно її врятувала, як і багатьох інших. Вона сама була переконана, що втратила здоровий глузд, тому пережила неймовірне полегшення, коли зрозуміла, що цілковито здорова. Разом з Аґнес вона поїхала в Австралію починати нове життя. До чого я веду: організація рятувала людей. Флору Браун, Реджинальда Фішера та багатьох інших. Може, і мене самого. Гендріх був правий: у всього цього був сенс. Може, я і не завжди вірив у нього, але в його роботі я майже ніколи не сумнівався.
Я не хотів повертатися до Лондона, тому надіслав телеграму Гендріхові. Він домовився, щоб мої роботодавці з лондонського готелю «Ciro» порекомендували мене в один з готелів їх мережі в Парижі. Таким чином я оселився на Монмартрі у квартирі Аґнес як її «брат», і короткий час ми жили разом. Я кажу про це, бо пригадую одну дуже цікаву розмову. Вона розповіла мені, що з віком, десь після півтисячоліття, у альб розвивається неймовірна інтуїція.
— Яка саме інтуїція?
