Я знов поринаю у свої думки та забуваю і про головний біль, і про «Тренер та коні». Натомість уявляю, що я у «Кабанячій голові» в Істчепі. Що я можу вийти звідси в ніч та темними вузькими вуличками побігти додому, до Роуз. До Маріон. До самого себе, яким я був багато століть тому.
У 1607-му мені було двадцять шість років.
Звісно, на двадцять шість я не виглядав, хоча порівняно з тим, коли я працював у Бенксайді, я трішечки постаршав. Коли я вперше усвідомив свою «інакшість», то подумав, що моє фізичне тіло назавжди завмерло, але згодом я почав помічати дрібні зміни. Наприклад, волосся. У мене під піхвами, на обличчі та на промежині виросло більше волосся. Голос у мене зламався ще у дванадцять, але з роками він поглибшав. Плечі стали трохи ширші, а руки дужчі. Стало простіше носити воду від колодязя. А ще я навчився контролювати ерекцію. Роуз казала, що обличчя в мене теж стало більше схоже на чоловіче. Коли я почав мужнішати, Роуз запропонувала одружитися. Ми так і зробили — маленьке весілля. Була лише Ґрейс, вона і стала свідком.
Коли Ґрейс виповнилося сімнадцять, вона теж вийшла заміж. У чоловіки вона обрала повну протилежність собі — скромного учня чоботаря з постійно червоними щоками на ім’я Волтер. Тепер вони жили в крихітному будиночку в Степні.
Після весілля ми з Роуз переїхали з очевидної причини: залишатися довго на одному місці було небезпечно. Роуз хотіла виїхати подалі з міста, у село, але я вже знав можливі проблеми життя у селі, тому запропонував протилежне рішення — поїхати у місто, за мури. Так можна буде безпечно розчинитися в натовпі. Зрештою ми зупинилися на Істчепі, і якийсь час життя було просто чудове. Так, нас оточували гнилизна та пацюки, але ми кохали одне одного. Головна наша проблема полягала не в тому, що я не старію, а в тому, що ми з Роуз старіємо не однаково. Їй було двадцять сім, і вона виглядала якраз на свій вік. А я з часом дедалі більше скидався на її сина, аніж на чоловіка.
Людям я казав, що мені вісімнадцять, бо саме стільки мені можна було тоді дати. Заробляв я грою у «Кабанячій голові». Коли Роуз сказала мені, що у неї не йде кров і що вона думає, ніби вагітна, я вже почав відчувати, що наражаю її на небезпеку своєю присутністю. Так і було. Я не знав тоді, радіти цій новині чи плакати. Вона була вагітна, а у нас ледь вистачало грошей, щоб прогодуватися самим, не кажучи вже про третього.
Звісно ж, були й інші страхи. Я хвилювався, що з Роуз щось станеться, бо тоді ніхто не дивувався новинам про жінку, яка померла під час пологів. І я молився Богові, щоб він захистив її.
Уперше в житті нічого страшного не сталося. У нас народилася дочка, і ми назвали її Маріон. Я гойдав її, загорнуту в пелюшки, на руках та співав їй французьких пісень, і загалом усе було непогано.
Я одразу її полюбив. Нічого дивного, багато батьків люблять своїх дітей від народження, але я підкреслюю це, бо вважаю ту любов неймовірною річчю. Де була та любов раніше? Звідки вона узялася? Хіба могла вона в одну мить з’явитися нізвідки — неосяжна та всеохопна? Мабуть, це і є одне з див людської природи.
Вона була крихітна. І хоча діточки часто народжуються крихітними, тоді це могло спричинити проблеми.
— Томе, як думаєш, вона протримається? — питала Роуз, коли ми стояли над її колискою та слухали її подих. — Господь не забере її у нас, правда?
— Звісно ж, ні! Вона здорова, як гусак! — відповідав я.
Роуз переслідували спогади про Нета і Роуленда, її померлих братів, тому щоразу, як Маріон кашляла чи видавала звук, схожий на кашель, Роуз ставала сірою, як стіна, та бурмотіла:
— У Роуленда так само починалося…
Ночами вона дивилася на зорі, бо була переконана, що там написані наші долі, хоч і не уявляла як.
Усі ці тривоги погано вплинули на Роуз. Вона стала тиха та сумна, зблідла та схудла, постійно звинувачувала себе в тому, що вона погана мати, хоча, звісно ж, було не так. Зараз я розумію, що, можливо, це була післяпологова депресія. Вставала вона завжди вдосвіта та почала молитися ще більше, ніж раніше. Молилася навіть коли тримала Маріон. Їла мало — може, кілька ложок на день перехоплювала. Маріон тепер забирала увесь її час, бо працювати вона кинула, і гадаю, їй не вистачало компанії та веселощів життя до народження дитини. Тоді я почав заохочувати Ґрейс частіше до нас приходити, і вона нерідко забігала з дитячим одягом, заспокійливими ліками з аптеки та своїм простим гумором.
Сусіди у нас були дуже милі, Єзекіл та Хольвіс з п’ятьма дітьми (це ті, що вижили). Хольвіс уже було під п’ятдесят, вона валяла вовну на водяному млині та мала безліч порад з виховання дітей. Іноді дещо незвичних: відчиняйте вікна, щоб прогнати злих духів; не купайте; капайте крапельку грудного молока з трояндовою водою на чоло дитинки, щоб краще спала. Та Роуз переживала через кожен дріб’язок, який міг хоч якось зашкодити маленькій (а вона в очах Роуз завжди була маленькою) Маріон:
