— Діти прискорюють життя. У мене троє. Старшій дочці двадцять два, минулого року закінчила університет. Ще наче вчора вона складала конструктор — а сьогодні вже отримує ключі від першої квартири. Двадцять два роки минули як одна мить. У вас є діти?
Я тримаюся за ручку дверей. І це теж «зараз», це мить. І вона збудила тисячі інших болючих моментів.
— Ні, — відповідаю. Збрехати простіше. — У мене немає дітей.
На мить запанувала ніякова тиша. Можливо, вона хотіла щось сказати з цього приводу, та натомість лише мовила:
— До побачення, містере Азар.
Я виходжу в коридор. Тут пахне тим самим дезінфікуючим засобом. Стіну підпирають двоє підлітків, що не піднімають очей від екранів телефонів, наче ті старі монахи зі своїми молитовниками. Я озираюся: Дафна вже дивиться в екран свого комп’ютера.
— Так, до побачення.
Я вийшов з кабінету Дафни Беллоу, зі школи, і опинився водночас у двадцять першому та сімнадцятому сторіччі. Десь миля відділяла мене від Чепел-стрит — я наче у трансі минаю безліч букмекерських контор, тротуарів, зупинок та бетонних стовпів. Вулиці здаються мені надто широкими. Коли я нарешті опиняюся на Чепел-стрит, мої здогадки справджуються: тих будинків більше немає. Тепер тут лише багатоповерхівки, збудовані наприкінці 1800-х, — високі будівлі з червоної цегли. Так само суворі та аскетичні, як і у дні, коли їх щойно збудували.
На розі вулиці, де колись була маленька покинута церква зі стареньким сторожем, тепер кафе «KFC». Великі червоні літери більше схожі на рани. Я заплющую очі та повільно прямую далі, намагаючись пригадати, як далеко стояв той будинок. Я проходжу ще кроків двадцять та спиняюся. Переді мною будиночок на двох господарів[14], який не має нічого спільного з тим будинком, куди я прийшов багато століть тому. Двері без жодних вказівок пофарбовано в сучасний яскраво-синій. Крізь вікно я бачу телевізор у вітальні: хтось грає у відеоігри. На моїх очах на екрані розриває якогось прибульця.
Голова тріщить від болю, від слабкості доводиться позадкувати. Здається, минуле може вплинути на силу земного тяжіння — і я відходжу ще далі та спираюся на машину. Спрацьовує сигналізація. Гучна, схожа на стогін болю звідкись з 1623 року. Я швидко відходжу від будинку та прямую далі вулицею. Шкода, що я не можу так просто втекти від минулого.
Я закохувався лише одного разу. Ви, мабуть, подумаєте, що я романтик. Кажуть, що справжнє кохання трапляється лише раз у житті, і якщо кохана людина йде, ніхто інший не може зайняти її місце. Це дуже гарна теорія, а ось реальність — це жахіття. Тільки уявіть-но всі ті роки після. Існування без сенсу.
Для мене сенсом життя на якийсь час була Роуз.
Але потім її не стало, і, на жаль, величезну кількість приємних спогадів застив останній. І кінець став початком, страшним початком. Наш останній день разом. І той день — день, коли я пішов на Чепел-стрит, щоб зустрітися з нею, — вплинув на безліч інших днів упродовж кількох віків.
Отак я опинився перед її дверима.
Постукав та почав чекати відповіді.
Сторож із церкви проходив повз.
— Хлопче, на будинку мітка, — мовив він.
— Так, я знаю.
— Не ходи туди. Це небезпечно.
Я виставив перед собою руку:
— Не підходь. Я теж проклятий. Не наближайся.
Звісно ж, я брехав. Але брехав дієво, бо сторож поспіхом забрався геть.
— Роуз, це я, — мовив я крізь двері. — Це я, Том. Я щойно бачив Ґрейс коло річки. Вона сказала, що ти тут…
Я довго чекав, але зрештою почувся її голос:
— Томе?
Я вже багато років не чув її голосу.
— Боже, Роуз, відчиняй же! Нам треба поговорити!
— Ні, Томе, не можу, я хвора.
— Роуз, я знаю. Але я не захворію. Я за останні місяці спілкувався з безліччю хворих на моровицю[15], та підхопив лише застуду. Роуз, благаю, відчини.
Вона відчинила.
І я побачив її. Жінку. Ми були приблизно одного віку, але вона просто виглядала на свої п’ятдесят, коли сам я скидався на підлітка. Шкіра в неї була сіра, а виразки вкривали обличчя, наче мапа островів. Вона ледь стояла, і я почувався винним за те, що примусив її встати з ліжка. Тим не менш вона зраділа мені. Я допоміг їй знову лягти та сів поруч.
— А ти молодий… досі… майже хлопчисько.
— Дивись, у мене отут зморшка. Бачиш?
Я узяв її руку та приклав собі до лоба, бо зморшку вона розгледіти не змогла.
— Пробач мені, — мовила вона. — Пробач за те, що я прогнала тебе.
— Ти мала рацію. Моє існування становило загрозу твоєму життю.
Маю сказати: я не впевнений щодо слів, які наводжу тут. Імовірно, ми говорили якісь інакші слова, але я так пам’ятаю, а більше мені немає на що покладатися. Ми завжди вважаємо наші спогади більш реальними за саму реальність, а вони не завжди збігаються.
Хоча оці слова я чітко пам’ятаю:
— Темрява оточує все довкола. І це найстрашніший екстаз.
Я відчув жах від усвідомлення її жаху. Мабуть, ось це і є розплата за кохання — відчувати біль іншої людини як власний.
Роуз іноді починала марити. Хвороба швидко її забирала, майже в мене на очах.
Ми були як дві протилежності: моє життя лежало переді мною в майже нескінченному майбутньому, а її — стрімко добігало кінця.
