У будинку було темно, вікна забрали дошками. Вона лежала на ліжку у вологій нічній сорочці, а її обличчя скидалося на мармурове — сіре з червоним. На шиї набрякли бубони з яйце завбільшки. Моторошно було бачити її у такому понівеченому стані.
— Усе добре, Роуз… Усе добре.
Очі в неї розширилися від жаху, наче щось напирало в голові зсередини.
— Тихше, тихше… Усе буде добре.
Сміховинно. Просто сміховинно. Нічого не буде добре. Вона застогнала, і тіло її скрутило болем.
— Тобі треба піти, — сухо мовила вона.
Я нагнувся до неї та поцілував у брову.
— Обережно.
— Це нічого. Я не захворію.
Насправді я не був упевнений, що не захворію, хоча тепер знаю, що це правда. А тоді, у свої сорок два роки (хоча виглядав я на шістнадцять — Роуз дала мені стільки), я не міг знати цього напевне. Мені просто було все одно. Після років без неї моє життя все одно втратило сенс.
Я не бачив Роуз із 1603-го, але кохання нікуди не зникло й не ослабло. І мені було боляче. Я б запросто проміняв той біль на будь-який фізичний.
— Ми з тобою були щасливі, правда? — ледь помітно всміхнулася вона.
Я згадав, як проходив повз амбар із вівсом та важкими кадубами з водою. Був ранок якогось давно забутого четверга, і я насолоджувався теревеньками з нею. Згадав радісну посмішку на її обличчі. Згадав тіло, яке викручувало не болем, а задоволенням: ми намагалися поводитися тихо, як мишенята, щоб не розбудити її сестру. Згадав довгу дорогу назад з переправи — як я тікав від бродячих собак та борсався у багнюці, поспішаючи до неї. Вона була метою всього, що я робив. Тоді всі наші розмови, взагалі все зводилося до найпростіших істин.
— Були, Роуз. Я кохаю тебе. Я до нестями тебе кохаю.
Я хотів підняти її та нагодувати пирогом з кролячим м’ясом чи вишнями, щоб їй стало краще. Я бачив, що їй неймовірно боляче — настільки, що вона охоче померла б просто зараз. Але я не розумів, що це означатиме. Я не знав, як світ продовжуватиме існувати після цього.
Але я хотів ще дещо дізнатися. Я сподівався отримати відповідь.
— Кохана, а де Маріон?
Вона довго на мене дивилася, і я вже підготувався до найгіршого.
— Вона втекла.
— Що?
— Вона була як ти.
Я не одразу зрозумів.
— Що? Вона не старішала?
Роуз говорила повільно, перериваючись на стогони та кашель. Я хотів її спинити — сказати, що вона не має нічого розповідати. Але вона вважала, що має.
— Не старішала. Вона не змінювалася — і люди почали помічати. Я казала, що нам доведеться знову переїхати, і її це дуже непокоїло. А потім прийшов Меннінґ…
— Меннінґ?
— І тієї ночі вона втекла. Я побігла за нею, Томе, але вона просто зникла. І більше не повернулася. Я не знаю, куди вона подалася і чи в безпеці вона. Знайди її. Молись. Будь сильним. Ти зможеш. А зі мною все буде добре. Я скоро зустрінуся з братами…
Мені ніколи не було так кепсько, але я готовий був віддати їй будь-що, навіть мою легендарну силу та майбутнє.
— Роуз, моя Роуз, я буду сильним.
— Будеш, — ледь чутно прошепотіла вона.
— О, Роуз…
Я знов і знов кликав її на ім’я. Мені потрібно було, щоб вона мене чула. Щоб вона залишалася моєю реальністю.
Ми підданці часу, але його милості недовговічні…
Вона попросила заспівати їй.
— Заспівай щось. Що в тебе на серці.
— На серці лише сум.
— Тоді співай сумної пісні.
Я взяв лютню, але вона попросила лише заспівати. Я не надто пишався своїм голосом без акомпанементу, та для неї заспівав.
На її обличчі з’явилася ніжна стурбована посмішка, і я відчув, як цілий світ падає у прірву. Я хотів впасти разом із ним — туди, куди й вона. Я не знав, як бути собою без неї, як жити своїм дивним життям. Я спробував, я провів без неї багато років, але то було просто існування. Як книга, у якій немає ані слова.
— Я знайду Маріон.
Вона заплющила очі, наче це було останнє, що вона хотіла почути. Обличчя посірішало, як січневе небо.
— Я кохаю тебе, Роуз.
Я відшукав її губи — тоненьку пошерхлу смужечку. На жаль, вони назавжди завмерли, вона так і не відповіла на мій поцілунок. Мене жахала ця нерухомість. Єдине, що рухалося в цьому домі, — хмарки пилу.
Я закликàв до Господа, я просив, молив та благав. Та Господь був невблаганний. Він був глухий. Вона померла, а я лишився жити. Лишився віками падати в темну глибоку яму.
Я ніяк не оговтаюся. Голова пульсує болем. Йду, йду та сподіваюся полегшити свої спогади про Чепел-стрит. Я йду в Хакні[17], у провулок Велл-лейн — тепер це вулиця Велл-стрит. Це мій антидот. Тут ми з Роуз жили разом ще до того, як розлучилися і як її забрала чума. Тих будиночків, конюшень, амбарів, ставка та садів, які я пам’ятаю, давно вже нема. Так, я знаю, недобре ходити давно вже не знайомими вулицями в пошуках давно зниклих спогадів, але зараз мені треба це побачити.
