Він клацає запальничкою, і на її кінчику спалахує вогник. Раптом я усвідомлюю, що все це насправді. Звісно, немає нічого дивного в тому, що Гендріх хоче вбити Омаї чи мене, чи що він тримав у таємниці Маріон. Я від самого початку знав, на що він здатен. Дивує мене лише те, що він отак відкрито це робить, що він наражає себе самого на небезпеку, що він власними руками підпалює будинок.
— Омаї! — кричу я. — Омаї! Забирайся з дому!
І ось воно — крещендо. Пік. Кульмінація всього. Усі стежки мого життя сходяться в одній точці.
Я кидаюся до Гендріха, аж раптом у темряві дзвенить голос:
— Стій! — звісно ж, це Маріон.
Гендріх на мить завмирає. Він здається слабким та вразливим, наче дитина, що загубилася в лісі. Він по черзі дивиться на мене та на Маріон. Тут з будинку виходить босоніж Омаї з дочкою на руках.
— Поглянь, як гарно: батько разом з дочкою! Це твоя слабкість. Це те, чим ти відрізняєшся від мене. Ти хочеш бути як вони, як поденьки. А я таким ніколи не був. Ще до того як я вперше заробив грошей, до того як продав той перший тюльпан, я уже знав, що єдиний спосіб стати вільним — не мати нікого.
Лунає постріл, що громом відбивається у небі. На обличчі Маріон сувора рішучість: вона як горіх. Але в очах у неї стоять сльози, а пістолет у руках тремтить.
Вона влучила. Темні криваві струмочки стікають з його плеча. Він піднімає каністру та обливає себе бензином.
— Врешті-решт виявилося, що це я Ікар.
Каністра падає на землю. Він піднімає запальничку до грудей. Мені здається, що я бачу на його обличчі ледь помітну посмішку — ознаку умиротвореної покірності. А потім він спалахує яскравим полум’ям та йде до скелі, до моря. Його ноги човгають по траві, що щільно вкриває землю до урвища, і вона теж спалахує крихітними світляками. Він не спиняється ані на мить, не роздумує. І не кричить. Просто повільно йде. Остання рішуча дія у житті.
— Гендріху? — я не знаю, чому його ім’я звучить у мене питанням. Може, тому що навіть у його останні миті життя він все одно лишається купою загадок. Я живу вже дуже давно, але життя не припиняє мене дивувати.
— Та що це… — бурмоче Омаї. — Що ж це коїться…
Він як хороша людина інстинктивно кидається до Гендріха, опустивши дочку на траву.
— Ні! — вигукує Маріон. Вона й досі тримає пістолет. Мені спадає на думку, що не тільки Гендріх хотів, аби вона мене вбила. Той чоловік, що колись плюнув на її матір, — йому б вона, мабуть, теж пустила нутрощів. На жаль, Вільяму Меннінґу вдалося уникнути помсти.
— Полиш його. Він покидьок. Відійди та стій, де стоїш.
Омаї відступає. Усі мовчать. Жодного перехожого, жодної машини — ніхто не бачить, що відбувається. Єдиний свідок — однобокий Місяць, як завжди. Гендріх у полум’ї іде… іде… а потім зникає. Просто зникає. Тіні, що витанцьовували на землі, теж зникають. Він упав. Ми навіть не встигли помітити, коли саме — просто ось він тут, а ось його вже немає.
Ось світ, у якому він є, — і ось уже світ, у якому він помер. Перехід між цими світами відбувся без спецефектів. Тихо, наче далекий плюскіт хвиль об скелі.
Помираєш лише за мить — так само, як і починаєш жити. Просто заплющуєш очі та відпускаєш усі свої страхи. І тебе охоплює новий стан, і ти можеш спитати себе: хто я? Як жити без сумнівів? Чи зможу я бути хорошою людиною, якщо наді мною не тяжітиме страх невдачі? Страх болю? Як мені насолоджуватися солодким «сьогодні» без думок про те, як мені не вистачатиме цього завтра? Як не боятися часу та людей, яких він у мене забирає? Що робити? Про кого піклуватися? За що боротися? Яку стежку обрати? Які задоволення собі дозволити? Які загадки розгадувати? Словом, як жити?
Маріон.
Моя дочка. Дочка Роуз.
А вона і досі та сама маленька дівчинка.
Так люди кажуть, коли діти виростають? Про Маріон я не можу такого сказати. Вона більше не та дівчинка. Так, у ній завжди було це напруження, цей вразливий розум, ця схильність до читання. І це бажання помститися тим, хто колись її образив, хай навіть у вигляді дитячих фантазій.
Тепер у ній безліч усього.
Ми не лишаємося тими, ким народилися. Ми стаємо іншими людьми. Життя робить нас іншими людьми. А Маріон — вона народилася чотириста років тому, і життя вже давно її шарпає.
Наприклад, вона боїться Авраама, бо тепер «недолюблює собак». Я не питав, що сталося. А от Авраам одразу її вподобав, щойно ми забрали його з готелю для собак. Наразі Маріон сидить подалі від нього та кидає на пса нервові погляди.
Про своє життя вона розповідає не криючись. Вона жила не тільки в Лондоні, Гайдельбергу та Лос-Анджелесі. У свою першу подорож за кордон вона вирушила в Руан, а потім у Бордо. Мову вона знала, і це стало в пригоді. Нещодавно вона жила в Амстердамі, Ванкувері та Шотландії. Вочевидь, десь з 1840-х — постійно в Шотландії, у різних містечках у горах, у Іст-Ньюк-оф-Файв, у Шетланді, в Единбурзі. Вона мала ткацький верстат: «Портативний варіант», — сміється вона. Її сміх я чую нечасто.
Вона приймає циталопрам від депресії.
— Він допомагає розслабитися. Мені це потрібно.
