Ще вона розповідає, що постійно бачить дивні сни та відчуває панічні напади. Іноді ті напади через сам страх панічних нападів — просто замкнене коло. Коли ми поверталися в літаку з Австралії, таке якраз сталося. Щоправда, я майже нічого не помітив, окрім того що вона якийсь час майже не рухалася.
З Австралії ми вилетіли без проблем, бо прилетіла вона сама, а тіло Гендріха на той час ще не знайшли. Звісно, він прибув до Австралії під іншим ім’ям, тож у цьому розумінні його майже і не існувало. Він усе життя переховувався, тому нічого дивного, що він не кинув цієї звички і після смерті.
Я попрощався з Омаї. Сказав, що непогано було б колись переїхати, а він пообіцяв подумати про це. Звісно ж, переїжджати він не збирається. Майбутнє покаже, що з того вийде.
Я пишу мейл. Дописую, але поки що не натискаю «надіслати». Я пишу Крістен К’юріал, голові «СтопЧас» — це біотехнічна компанія, яку частково фінансує держава. Вона займається вивченням можливості зупинити процес старіння клітин. Це та сама організація, якої так параноїдально боявся Гендріх.
Шановна Крістен!
Мені 439 років, і я можу це довести. Думаю, я зможу допомогти вам у ваших дослідженнях.
Том.
До цього листа я прикріпляю своє селфі на фоні того постера з «Ciro» — показую свій шрам на руці для доказів. Лист виглядає смішно — я відправляю його у чернетки. Надсилати поки що не буду.
Маріон небагато говорить. А коли говорить, то більше лається, ніж каже щось до діла. Мабуть, схильність лаятися вона успадкувала від Ґрейс. «Покидьок» — її улюблене слово. У часи її тітки такого ще не вживали. Покидьком у неї може бути хто і що завгодно — телевізор («той покидьок не показує нічого путнього»), туфлі, американський президент, пасемко, «Історія західної філософії» Бертрана Расселла.
Вона каже, що у неї був «короткий потяг» до наркотиків — з 1963-го до 1999-го.
— О… — таке відчуття, наче батько з мене точно вийшов кепський. — Ну… це…
Вона якийсь час мовчки дивиться на мене. Зараз вона сидить у кріслі подалі від Авраама, вейпить[147] та мугикає стару мелодію. Дуже стару. Я впізнаю «Течуть мої сльози» Джона Доуленда — я грав її на лютні, коли Маріон була ще дитям. Ще до того, як я навчив її грати на сопілці. Але я нічого не кажу з цього приводу, і вона теж. Її голос м’яко вібрує. Я відчуваю, що всередині горіх ще м’який.
— Сумуєш за мамою? — питає вона.
— Кожного дня. І досі. Смішно, мабуть?
Сумна посмішка і чергова затяжка з електронної сигарети.
— У тебе хтось був?
— Та не те щоб.
— Не те щоб?
— Не було. Багато століть не було нікого. Але зараз я познайомився з жінкою зі школи. Камілла. Мені вона подобається, але я все спаскудив.
— Кохання — той ще покидьок.
— Згоден, — зітхаю я.
— Варто спробувати. Скажи їй, що ти все спаскудив, та поясни чому. Скажи як є. Чесність спрацьовує. Хоча іноді за чесність закривають у дурку, але часом спрацьовує.
— Чесність — покидьок, — кажу я, і вона сміється.
Якийсь час панує тиша. Маріон думає.
— «Правду я кажу не так часто, як хотів би, а так часто, як наважуюся. З роками наважуюся дедалі рідше».
— Це?..
— Так-так, Монтень.
— Ого, тобі і досі він подобається?
— Він уже не такий доречний, але так, подобається. Розумний був чоловік.
— А у тебе що? Був хтось?
— Був. Були. Але мені й самій непогано. Так краще. Я надто все ускладнюю — сам знаєш, це від віку. Взагалі чоловіки мене розчаровують. Монтень казав, що сенс життя в тому, щоб віддавати себе собі самому, тож я над цим працюю. Читаю, малюю, граю на піаніно. Убиваю тисячолітніх стариганів.
— Ти граєш на піаніно?
— Воно відкриває трохи більше можливостей, аніж сопілочка.
— Я теж граю, — це наша перша нормальна розмова відтоді, як ми приїхали з Австралії. — А коли ти проколола губу?
— Років тридцять тому. Тоді таке ще не робив кожен перший.
— Боляче було?
— Та ні. А ти що, засуджуєш мене?
— Я ж твій батько. Хіба це не робота батька? Засуджувати.
— У мене і тату є.
— Та я бачу.
— Є ще одне на плечі. Хочеш подивитися? — вона знімає светра, і я бачу дерево, а під ним напис «Під деревом зеленим». — Зробила на згадку про тебе. Пам’ятаєш, як ти вчив мене її грати?
— Пам’ятаю, — всміхаюсь я.
Маріон ще не оговталася після перельоту, як і я. Отой джетлаг. Мені б хотілося, аби вона лишилася, але вона каже, що від Лондона в неї посилюються панічні атаки, а знову в психічну лікарню вона не хоче. Каже, що на Фетларі, одному з Шетландських островів, є будиночок, де вона жила у 1920-х, і він досі покинутий. Вона хоче туди повернутися. Каже, має трохи грошей та поїде наступних вихідних, після того як я знов вийду на роботу. Я засмучений, але розумію та обіцяю якомога частіше приїжджати.
— На тих островах час не рухається. Я там почуваюся нормальною, бо навколо мене природа, яка ніколи не змінюється. У містах важко, бо тут повсякчас щось відбувається.
Її руки ледь помітно тремтять, думаю, вона зазнала немало жахіть у житті. Жахіть, про які хоче забути. Я думаю про майбутнє — про її та моє. Про майбутнє, у якому таємницю альб от-от буде розкрито — або ми, або Омаї це зробить.
