А позаду нас, наче два елегантних бездушних звірі з іншої реальності, височіли кораблі. Поки ми дарували місцевим подарунки та намагалися встановити мир, я впізнав у натовпі обличчя чоловіка. У руках він тримав дерев’яну дошку, а сам був мокрий, щойно з води. Я бачив подібні дошки минулого разу, коли був на тихоокеанських островах. На них рибалки виходили в море та їздили хвилями. Мені іноді здавалося, що вони це роблять навіть не для рибальства, а суто для розваги. Щоправда, це не пояснювало, звідки я його знаю. Як це взагалі можливо? Я ж уперше на цьому острові! Довго думати не довелося: це той чоловік, чию хату я відмовився підпалювати. Гарний довговолосий чоловік з великими очима. Але ж то було на Таїті! Звісно, відстань між Таїті та цим островом була не така вже й велика, але не для чоловіка на дерев’яній дошці. Тоді, на Таїті, він увесь був укритий намистом та браслетами — це означало певний соціальний статус. Зараз же його голі руки та груди, вочевидь, означали відсутність такого становища.
Виглядав він точнісінько так само, як і минулого разу, хоча, звісно, чотири роки — не так уже й довго. На його обличчі я побачив палке бажання щось мені повідомити. Я озирнувся довкола, сподіваючись, що його пильна увага спрямована не на мене, а на щось інше. Але ні, він дивився чітко на мене і тільки на мене. Слів його я зрозуміти не міг. Він підняв праву руку, зібрав пальці купкою та вказав на свої груди. Потім кілька разів вдарив себе тим пучечком, і я зрозумів:
Я.
Мені.
Потім вказав на море, на кораблі та кудись за обрій. Опустив голову та з огидою глянув на пісок. З огидою чи, може, зі страхом. Так само він подивився за спину, у бік хлібних дерев та зелених джунглів. А потім знову на море та кораблі. Після кількох циклів я нарешті його зрозумів.
Я почув кроки чобіт по піску — це до мене з однаковими суворими обличчями підійшли капітан Кук та командир Фюрно.
— Файнзе, що тут коїться? — спитав Кук.
— Фрірз, — виправив Фюрно.
Кук труснув головою, наче відігнав настирливу муху.
— Ти тут наче спілкуєшся з оцим… джентльменом? Кажи, що відбувається?
— Спілкуюся, капітане.
— Ну то що?
— Думаю, він хоче поїхати з нами.
Його звали Омаї.
Насправді, коли він трохи вивчив англійську, ми дізналися, що звали його Маї, просто він казав «я Маї» своєю мовою. Але до нього тоді вже встигло причепитися Омаї, а він нікого не виправляв.
Коли ми ставали на якір біля інших островів, він намагався навчити мене стояти на його дошці. Сло́ва «серфінг» тоді ще й близько не існувало, але саме цим він і займався. Омаї міг вічно стояти на тій дошці, незалежно від розмірів хвиль. Я ж падав майже тієї самої миті, коли спинався на ноги, що кожного разу супроводжувалося страшенним реготом з його боку. Тим не менш, я все одно вважаю себе першим в історії європейцем, що займався серфінгом.
Омаї вправно вчився: англійську він опановував з неймовірною швидкістю. Мені дуже подобався цей чоловік, і не в останню чергу тому, що завдяки йому мені вдалося позбавитися нудних обов’язків на палубі. Ми з ним разом влаштовувалися десь у тіні на нижній палубі з горщиком квашеної капусти та вчили іменники і дієслова.
Я трохи розповів йому про Роуз та Маріон, показав свою монетку. Розказав йому, що таке гроші.
Він розповідав мені про світ — такий, яким його бачив він.
У будь-чого — у дерева, у тварини, у людини — була мана. Мана — це особлива сила. Надприродна. Вона може бути як доброю, так і злою, але її треба поважати. Одного разу він вказав на дошки на палубі та спитав, як це зветься. Я подивився, на що саме він показує, та відповів: «Це тінь». Він тоді повідомив мені, що мана живе в тіні й що існує багато правил щодо тіней.
— Які ж це правила?
— Погано стояти в тіні… — тут він озирнувся, наче шукав у повітрі якесь слово. А потім побачив Фюрно, який прямував ютом до корми, і вказав на нього пальцем.
Я зрозумів:
— У тіні командира? Лідера? Вождя?
Він кивнув.
— Коли я вперше тебе побачив, ти не став у мою тінь. Ти підійшов, а на мою тінь не ступив. Це знак, що я можу тобі довіряти. Що мана в тобі поважає ману в мені.
Смішно, що це мало для нього більше значення, аніж те, що я не спалив його хату. Я глянув на його тінь та трохи відсунувся.
Омаї розсміявся:
— Ні-ні, коли знаєш когось — це можна, — поклав він руку мені на плече. — Не можна, тільки коли бачиш людину вперше.
— Ти був вождем?
— На Таїті, — кивнув він.
— Але не на Хуахіне?
— Ні.
— А чому ти лишив Таїті та оселився на Хуахіне?
Зазвичай Омаї був дуже спокійною та доброю людиною, навіть за умов коли полишив позаду увесь знайомий світ. Але після мого питання на лобі у нього залягла глибока зморшка, він закусив губу — загалом його вигляд свідчив про те, що я завдав йому болю.
— Нічого, можеш не відповідати, — заспокоїв я його.
Але він вирішив розповісти.