Коли ти дивишся на своє відображення, бачиш у дзеркалі сорокарічного чоловіка. Насправді ж тобі значно більше. Чотириста років… Як воно, пережити чотири епохи, стати свідком колосальних змін, але не змінитися самому? Том Азар, хворий на рідкісну недугу анагерію, яка сповільнює процес старіння. Усе своє життя він змушений змінювати міста й оточення, імена та звички, аби не викликати підозр. Але Том не один такий. Існують й інші хворі. Їх захищає таємна організація. Одного разу Азар усвідомлює, що насправді все не так і хтось хоче винищити цих унікальних людей. Тепер чоловік має відшукати свою доньку, яка успадкувала батьківську хворобу…
Присвячую Андреа
Я часто згадую ті слова, які сказав мені Гендріх у своїй нью-йоркській квартирі понад сто років тому:
— Перше правило: не закохуватися. Є ще низка правил, але це головне. У жодному разі не закохуйся. Не кохай. Навіть не думай про кохання. Дотримуйся цього правила — і все буде добре.
Я дивився крізь дим його сигари у вікно. А за вікном у Центральному парку лежали повалені дерева, які повиривало буревієм.
— Сумніваюся, що зможу колись покохати ще раз, — мовив я на те.
Гендріх усміхнувся якоюсь диявольською посмішкою.
— І добре. Можна любити їжу, музику, вино та сонячні ранки в жовтні. Можна любити водоспади та запах старих книжок. Але любити людей не можна. Чуєш? Не прив’язуйся до людей. Намагайся відчувати якомога менше емоцій до тих, хто з’являється у твоєму житті. Інакше втрачатимеш здоровий глузд…
Я старий.
Це головне, що я маю вам сказати. І ймовірно, вам буде важко в це повірити. Якби ви мене зустріли, то дали б мені не більше сорока. Але ви б сильно помилилися.
Я старий. Я древній. Як дерево, як венус[1] чи як картина епохи Ренесансу. Щоб вам було простіше, я скажу дату. Я народився більш ніж чотири сотні років тому, третього березня 1581 року. Народився у кімнаті своїх батьків на третьому поверсі невеличкого французького замку, що тоді став мені за дім. Той день, вочевидь, видався теплим як для березня, бо моя мати попросила повитуху повідчиняти усі вікна.
— Господь тобі посміхнувся, — сказала мати. Могла б ще додати, що з тих пір Його посмішка заклякла у гримасі. Якби, звісно, Він взагалі існував.
Моя мати померла вже дуже давно. А я ні. Розумієте, я хворий. Хоча хвороба й не зовсім годяще слово для цього. Від хвороб людям стає погано, і зрештою вони помирають. А у мене швидше не хвороба, а особливий стан. Рідкісний, але не унікальний. І знають про нього лише ті, хто сам від цього страждає.
Ви не знайдете жодної згадки про мій стан у медичних журналах. У нього немає офіційної назви. Уперше згадка про нього з’явилася в медицині у 1890-х — тоді один лікар назвав його «анагерія», але ця інформація так і не поширилась, і невдовзі ви зрозумієте чому.
Ця особливість, будемо так її називати, розвивається десь у підлітковому віці. Як саме? Та взагалі-то ніяк. «Хворий» взагалі не підозрює про свій стан. Кожна людина прокидається вранці та бачить у дзеркалі одне й те саме обличчя — день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Люди не схильні помічати дрібних змін у собі. Так і хворий. А ось із роками він усе ж таки починає помічати, що не старішає.
Насправді старішає. Але набагато повільніше за звичайну людину. Кожен хворий на анагерію старіє індивідуально, але в середньому в п’ятнадцять разів повільніше від решти людей. Хтось, може, у тринадцять, але я — у п’ятнадцять.
Тож ні, ми не безсмертні. Наші тіла та розум все одно змінюються з часом, але згідно з останніми науковими відкриттями дегенерація молекул, перехресне зшивання клітин, клітинні та молекулярні мутації (а особливо мутації ядерної ДНК) відбуваються з інакшою швидкістю.
Колись моє волосся посивіє та, може, навіть зовсім випаде. Можливо, я страждатиму на остеоартрит, а слух погіршиться. Пресбіопії[2] уникнути мені теж не вдасться. Зрештою я почну втрачати м’язову масу та рухливість.
Також анагерія забезпечує міцний імунітет, який захищає хворого від більшості (але не від усіх) вірусних та бактеріальних інфекцій, але з часом і він ослабне. Не буду надто втомлювати вас науковими термінами, лише скажу, що можлива причина полягає в тому, що в молоді роки наш кістковий мозок виробляє більше гемопоетичних стовбурових клітин (це ті, з яких потім утворюються клітини крові). Мабуть, варто зазначити, що ми все одно ніяк не захищені від голоду чи травм.
Тож не треба вважати мене кимось на кшталт привабливого вампіра, що назавжди застряг у своїй молодості. Хоча іноді відчуття таке, що ти дійсно тут назавжди, бо між смертю Наполеона та першим кроком людини на Місяці минає років десять — якщо спиратися на зовнішність.
Чому люди про нас не знають? Одна з причин полягає у тому, що вони не готові в це повірити. Як правило, люди не сприймають речі, що виходять за рамки їх звичного світогляду, тому якщо ви скажете комусь, що вам чотириста тридцять дев’ять років, то скоріш за все почуєте: «Ти що, божевільний?» Ну або ж вас уб’ють.
Інша причина, через яку про нас не знають, — це організація, що нас захищає. Життя будь-кого, хто відкриє наш секрет та повірить у нього, значно вкоротиться. Тож небезпеку становлять не тільки звичайні люди, але й ми самі.
Чандріка Сеневіратне лежала в тіні дерева метрів за сто від задньої стіни храму. Очі в неї були заплющені, а обличчям, укритим глибокими зморшками, повзали мурахи. Я почув шурхіт у листі та підняв голову. На гілці сиділа мавпа та кидала на мене засудливі погляди.