Відколи Емілія прибула в полк, Джордж почав соромитися декотрих членів того товариства, в яке мусив ввести її, і вирішив, як він сказав Доббінові (не треба й згадувати, який той був потішений цим), перейти в кращий полк і забрати дружину від цих вульгарних жінок, хай їм чорт. Але вульгарна схильність соромитися якогось товариства швидше властива чоловікам, ніж жінкам (за винятком великосвітських леді, яким вона дуже й дуже притаманна), і місіс Емілія, природна, щира душа, не звала цього фальшивого сорому, який її чоловік вважав за ознаку особливої делікатності. Так, капітана Осборна пік сором, коли його дружина перебувала в товаристві місіс О’Дауд, що на капелюшку носила півнячі пера, а на животі — великий годинник з репетицією, який вона пускала дзвонити за кожної нагоди, розповідаючи, як їй батько подарував його, коли вона сідала в карету після шлюбу; Емілію ж тільки вражала ексцентричність цієї простодушної дами, і вона зовсім не соромилась її товариства.
Під час цієї подорожі, яку відтоді намагався здійснити кожен середнього кола англієць, можна було зустріти й освіченіших супутників, але жоден із них не був такий цікавий, як дружина майора О’Дауда.
Ви все вихваляєте ці човни на каналі, голубонько! От якби ви побачили наші судна між Дубліном і Белінес-ло. От де швидко пливуть! А яка там худоба! Мій батько, слово честі, отримав золоту медаль за чотирирічну ялівку(сам його величність скуштував шматочок з неї і сказав, що кращого м’яса зроду не їв). Тут ви такої ялівки ніде не побачите!-І Джоз, зітхнувши, визнав, що таких добрих біфштексів, з прошарками жиру, як в Англії, ніде немає.
За винятком Ірландії, звідки вам привозять найкраще м’ясо,— мовила дружина майора, й далі роблячи, як часто буває з патріотами її нації, порівняння на користь своєї країни.
Сама думка порівняти ринок у Брюгге з дублінським, вона ж таки й завела про це мову, здавалась міс О’Дауд блюзнірством , я була б вам дуже вдячна, якби ви пояснили мені, позначає в них ота шпичка в кінці ринкового майдану — мовила вона в таким глумом, що вже від самого нього та стара башта могла завалитися.
Скрізь, куди сови їхали, було повно англійського війська, англійський ріжок будив їх уранці, ввечері вони лягали спати під звуки англійських сурм і барабанів. Вся країна, як і вся Європа, була озброєна, наближалася величезна історична подія, а простодушна Пеггі О’Дауд, яку все це стосувалося не менше, ніж будь-кого іншого, балакала собі про Белінафед, про коней, про конюшні Гленмелоні і про те, яке там п’ють вино; Джоз Седлі перебивав її розповідями про каррі і рис у Думдумі, а Емілія думала про свого чоловіка і про те, як найкраще виявити йому своє кохання, ніби це були найважливіші в світі проблеми.
Той, хто любить відкласти підручники історії і поміркувати про те, що б сталося на світі, якби внаслідок фатальних обставин не вийшло того, що було насправді (дуже складна, цікава, повчальна й корисна медитація), безперечно, часто дивувався, що Наполеон вибрав таку винятково невдалу пору, щоб утекти з Ельби й випустити своїх орлів із затоки Сен-Жуан до собору Паризької богоматері. Наші історики кажуть нам, що армії союзних держав були, на щастя, в бойовій готовності і будь-якої хвилини могли виступити проти імператора з Ельби.
Найясніші гендлярі, які зібрались у Відні й перекроювали Європу на свій смак, мали стільки підстав для взаємних сварок, що армії, які перемогли Наполеона, могли накинутись одна па одну, коли б не повернувся їхній спільний ворог, якого вони всі ненавиділи й боялися. Один монарх тримав свою армію напоготові, бо захопив Польщу й вирішив її не віддавати, другий загарбав половину Саксонії і був схильний затримати свою здобич, третій зазіхав на Італію. Кожного з них обурювала жадібність інших, і якби корсиканець почекав у своєму полоні, поки ці володарі схоплять один; одного за чуба, то міг би повернутися і без перешкод: захопити владу. Але що б тоді сталося з нашою повістку і з нашими приятелями? Якби всі краплі висохли, що залишилося б від моря?-Тим часом люди дбали про свої житейські буденні справи й ганялися за розвагами, наче всьому цьому не мав настати край і наче попереду не було ворога. Коли паші мандрівники добулися до Брюсселя, де стояв їхній полк,— усі казали, що йому пощастило,— вони опинилися в одній із найвеселіших і найчарівніших маленьких столиць Європи, де всі ятки Ярмарку Суєти вабили око найпринаднішою розкішшю.
