Юний Стабл ходив від одного до другого й пошепки казав: «Яка ж вона чарівна, правда?» — і не зводив з Емілії очей, аж поки подали пунш.
Зате капітан Доббін недовго розмовляв із нею того вечора. Він і капітан Портер із сто п’ятдесятого полку відвезли до готелю Джоза, що зовсім розкис і двічі вже з великим запалом розповів про полювання на тигра — в їдальні сто п’ятдесятого полку і на вечері в місіс О’Дауд, яка приймала гостей у високому капелюшку з райським птахом.
Віддавши збирача податків у руки його служника, Доббін почав прогулюватися біля входу в готель, покурюючи сигару. Тим часом Джордж надзвичайно дбайливо вкутав дружину шаллю і забрав її від місіс О’Дауд після прощання з молодими офіцерами, які супроводили її до коляски й радісно кричали вслід «ура», коди вона поїхала.
Висівши біля готелю, Емілія простягла Доббінові руку й жартома дорікнула йому за те, що він зовсім забув про неї того вечора.
Капітан ще довго псував собі здоров’я сигарами після того, як готель і вся вулиця поснули. Він бачив, як у кімнаті Джорджа погасло світло і засвітилося в сусідній спальні. Вже майже розвиднялося, коли він повернувся до казарми. Він чув голоси від річки, де їхнє спорядження вантажили на транспортні судна, що готувалися до відплиття вниз Темзою.
Розділ XXVIII У ЯКОМУ ЕМІЛІЯ ВІДЇЗДИТЬ ДО НІДЕРЛАНДІВ
Офіцери зі своїм полком повинні були відплисти на суднах, які забезпечив їм уряд його величності; і через два дні після веселого вечора в квартирі місіс О’Дауд вони під військовою охороною рушили вниз річкою, тримаючи курс на Остенде. З усіх ост-індських кораблів, що стояли на річці, з військових частин, що зібралися на березі, лунали вітання, оркестр грав «Дай віку, боже, королю», офіцери вимахували кашкетами, матроси бадьоро вигукували «ура». Галантний Джоз погодився супроводжувати свою сестру і дружину майора, а що більша частина їхніх речей, у тому числі й славетний капелюшок із райським птахом, були відправлені з полковим обозом, обидві наші героїні, не надто переобтяжені, приїхали до Рамс-гейта, де стояло багато пакетботів, і на одному з них швидко переправилися до Остенде.
Нова пора, яка настала в житті Джоза, була така багата на події, що на довгі роки стала для нього вдячною темою для розмов; навіть історія з полюванням на тигра поступилася місцем цікавішим розповідям про великий похід під Ватерлоо.
Коли він погодився супроводжувати свою сестру за кордон, усі зауважили, що він перестав голити верхню губу. В Чатемі він з великим запалом ходив на військові паради й навчання. Він пильно прислухався до розмов своїх побратимів-офіцерів (так він потім часто їх називав) і намагався запам’ятати якомога більше імен відомих військових. У цих студіях йому дуже допомагала паша неоціненна місіс О’Дауд, а того дня, коли вони нарешті опинилися на судні «Красуня Роза», що мало доправити їх до місця призначення, він з’явився в гаптованій куртці, парусинових штанях і кашкеті, обведеному золотим галуном. А що Джоз віз із собою свій екіпаж і по секрету розголосив на судні, що їде до армії герцога Веллінгтона, всі думали, що він якась важлива особа — може, інтендантський генерал або принаймні державний кур’єр.
Під час переправи він страшенно мучився від морської хвороби, жінки теж лежали, проте Емілія відразу ожила, тільки-но пакетбот прибув до Остенде і вона побачила транспортні судна, що перевозили полк; вони ввійшли в гавань майже одночасно з «Красунею Розою». Джоз, ледь живий, відразу подався до готелю, а капітан Доббін, провівши жінок, заходився; визволяти з портової митниці карету й вантаж, бо містер Джоз виявився тепер без помічника, оскільки служник Осборна і його власний розбещений камердинер змовилися в Чатемі й рішуче заявили, що не поїдуть за море. Цей несподіваний бунт останнього дня так стривожив Седлі молодшого , що він ладен був і сам залишитися в Англії, але капітан Доббін (який, за словами Джоза, почав дуже цікавитись його справами) присоромив і висміяв його — мовляв, навіщо ж тоді було відпускати вуса? — і кінець кінцем умовив сісти на судно.
Замість угодованих і добре вимуштруваних лондонських служників, які вміли розмовляти тільки по-англійському, Доббін роздобув для Джоза і його дам маленького смаглявого бельгійця, що взагалі не вмів ніяк розмовляти, але своєю метушливістю і тим, що, звертаючись до Джоза, звав його «мілордом», швидко здобув прихильність цього джентльмена. Тепер часи в Остенде змінилися; із британців, що приїздять туди, мало хто скидається на лорда чи поводить себе так, як личить представникам нашої спадкової аристократії. Більшість їх ходять у приношених костюмах і несвіжій білизні, полюбляють більярд, горілку, сигари й бруднуваті таверни.
Але треба відзначити, що кожен англієць з армії герцога Веллінгтона звичайно платив за себе. Згадка про цю обставину, безперечно, приємна для нації крамарів.
