Служника він уже застав за зборами в дорогу; той зрозумів його знак не зчиняти гамору, і все було спаковане тихо й дуже швидко. «Чи мені збудити Емілію,— міркував Джордж,— чи краще залишити записку її братові, щоб він передав їй страшну новину?» Вій зайшов до спальні ще раз глянути на неї.
1 Взутися (франц.).
2 Корсетницю (франц.).
3 Дуже милий (франц.).
Емілія чула, як він заходив до кімнати першого разу, але не розплющувала очей, щоб навіть її безсоння не здалося йому докором. Але вже саме те, що він прийшов з бенкету так швидко після неї, трохи заспокоїло її несміливе серденько, і, обернувшись у його бік, коли він обережно вийшов з кімнати, вона задрімала.
Тепер Джордж ввійшов ще обережніше і знов глянув на неї. При тьмяному світлі нічника вій бачив її миле, бліде личко; почервонілі повіки з довгими віями були стулені, а одна кругла біла рука лежала на ковдрі. Господи милосердний, яка ж вона чиста, яка гарна, яка ніжна й самітна! А він — який він брутальний, черствий егоїст! Щиро каючись, охоплений соромом, він стояв у ногах ліжка й дивився на Емілію. Як він зважився, хто він такий, щоб молитися за таку безневинну істоту? Нехай бог благословить її! Нехай бог благословить її! Він підійшов до ліжка, глянув на її руку, м’яку, теплу від сну руку, і обережно нахилився до делікатного, блідого личка. І чудові руки ніжно обняли його за шию.
Я не сплю, Джордже,— сказала нещасна жінка й так заплакала, що її серденько, яке тепер було так близько від його серця, мало не розірвалося. Вона, бідолашна, прокинулася — і для чого? Тієї хвилини з плацдарму гучно пролунали звуки сурми, підхоплені по цілому місті, і від гуркоту барабанів піхоти і виску шотландських волинок усі прокинулися.
Розділ XXX «Я ДІВЧИНУ ПОКИНУВ »
Ми не претендуємо на те, щоб нас зарахували до воєнних романістів. Наше місце серед мирних людей. Коли палуби звільнено для бойових дій, ми спускаємося вниз і покірно чекаємо. Ми б тільки заважали тим сміливцям, що змагаються в нас над головою. З *** полком ми дійдемо до міської брами і, залишивши майора О’Дауда виконувати свої обов’язки, повернемося до його дружини, до наших дам та обозу.
Майор та його дружина не були запрошені на бенкет, па якому в попередньому
Розділі виступили інші наші приятелі, тож мали більше часу для здорового, природного відпочинку в постелі, ніж ті, хто хотів не лише виконати свій обов’язок, але й повеселитися.
Я певен, люба Пеггі,— сказав майор, неквапом натягаючи на вуха нічний ковпак,— що за день чи два тут почнеться такий танок, якого багато хто з тих танцюристів на бенкеті зроду не бачив.
Йому було куди приємніше лягти спати після спокійно випитого вдома келиха вина, ніж брати участь у якихось там розвагах. Пеггі, з свого боку, рада була б похизуватися на бенкеті в своєму капелюшку з райським птахом, якби не та новина, що приніс чоловік,— вона її відразу засмутила.
Добре було б, якби ти збудила мене за півгодини до того, як засурмлять збір,— сказав майор дружині.— Десь о пів на другу, люба, і доглянь, щоб мої речі були готові. Може так вийти, що я не повернуся снідати, місіс О’Дауд,— і з цими словами, які означали, що полк вирушить таки вранці, майор замовк і заснув.
