Місіс О’Дауд, у папільйотках і в нічній кофті, вирішила, що за таких обставин вона, як добра господиня, повинна діяти, а не спати. «Встигну виспатись, коли Мік уже піде»,— подумала вона й заходилася пакувати його ранець, чистити плащ, кашкет та готувати інше похідне спорядження. В кишені плаща вона поклала невеликий, зручний у дорозі запас харчів та обплетену флягу, чи так званий «кишеньковий пістолет» з майже цілою пінтою дуже міцного коньяку, який майорові і їй самій дуже подобався. Тільки-но стрілки її «репетиції» показали пів на другу і механізм усередині вибив фатальну годину (його звук, на думку власниці, був схожий на бій кафедральних дзиґарів), місіс О’Дауд збудила свого майора і приготувала йому чашку такої чудової кави і так вчасно, як мало хто того ранку в Брюсселі. І хто заперечить, що всі ці клопоти шановної дами не свідчать про кохання так само, як сльози і напади істерії, якими чутливі жінки виявляють свою любов, і що пити разом з дружиною каву, коли ріжки вже сурмлять вбір і по всьому місті б’ють барабани, куди корисніше й потрібніше, ніж просто безтямно ридати? Внаслідок цього майор з’явився на місце виспаний, чепурний, бадьорий і, сидячи на коні, своїм рожевим, гладенько поголеним обличчям додав мужності і впевненості кожному солдатові. Офіцери віддавали честь місіс О’Дауд, коли полк крокував повз балкон, де стояла ця брава жінка, привітно махаючи їм рукою; і я насмілюся сказати, що зовсім не брак відваги, а швидше жіноча делікатність і узвичаєна пристойність не дозволили їй самій повести славетний *** полк у бій. У неділю та зa інших важливих обставин місіс О’Дауд звичайно читала щось дуже врочистим голосом із величезного тому проповідей свого дядька-декана. Ці проповіді були для неї великою втіхою на борту транспортного судна, як вони поверталися додому із Вест-Індії і мало не потонули. Тепер, коли полк вирушив у похід, місіс О’Дауд також звернулася до цієї книжки, щоб знайти в ній поживу для своїх роздумів. Мабуть, вона мало що розуміла з того, що читала, і думки її блукали десь-інде, але ж як би вона змогла заснути, коли поруч на подушці лежав нічний ковпак сердешного Міка? Так завжди буває на світі: Джек і Доналд вирушають здобувати слави, з ранцями за плечима весело крокують під звуки бадьорої мелодії: «Я дівчину покинув...», а «дівчина» залишається страждати вдома — вона має час і подумати, і посумувати, і дещо згадати.
Знаючи, що всякі жалі надаремні і що чутливість тільки робить людину ще нещаснішою, місіс Ребека мудро вирішила не давати волі своєму смуткові і витримала розлуку з чоловіком по-спартанському спокійно. Навіть сам капітан Родон розчулився куди більше за цю рішучу маленьку жінку, коли настала пора прощатися. Вона цілком підкорила собі цю буйну, неотесану натуру. Родон кохав, обожнював дружину і безмежно захоплювався нею. За все своє життя він ніколи не зазнав такого щастя, яке за ці останні місяці дала йому Ребека. Всі колишні радощі: перегони, офіцерські обіди, полювання, карти, всі колишні романи й залицяння до модисток і оперних танцівниць та інші легкі перемоги незграбного військового Адоніса і здавалися йому зовсім нудними порівняно з законними подружніми втіхами останнього часу. Ребека чудово знала, чим його захопити, і його дім та її товариство стали для нього в тисячу разів приємніші за будь-яке інше місце і будь-яке товариство, до якого він змалку звик. Він проклинав свої колишні дурощі, своє гультяйство, а надто жалкував, що наробив таких величезних боргів, які завжди стоятимуть на заваді світським успіхам його дружини. Родон не раз зітхав з цього приводу в нічних розмовах і Ребекою, хоч, коли був неодружений, борги ніколи його не турбували. Він сам дивувався, що так сталося.
А хай йому чорт,— казав він (а може, вдавався й до ще вагоміших слів зі свого простацького лексикону),— та поки я не женився, мені було байдужісінько, на якому векселі я підписувався, аби тільки Мозес поголився чекати, а Леві — відсунути сплату місяців на три. Більше нічого мене не цікавило. А відколи я оженився, то, слово честі, навіть не торкаюся гербового паперу, звичайно, крім тих випадків, коли переписую давні векселі.
Ребека завжди вміла розвіяти його сум.
Дурненький мій,— казала вона,— ми ж бо ще маємо твою тітку. А якщо вона не виправдає наших надій, є те, що ви звете «Газетою». Або стривай, у мене є ще одна ідея на той випадок, якщо твій дядько Б’ют вріже дуба. Парафію завжди успадковує молодший брат, то чом би тобі не продати військовий чин і не стати священиком?-Уявивши собі таку зміну, Родон гучно зареготав, і громовий голос драгуна залунав серед ночі по всьому готелі. Генерал Тафто теж чув його зі своїх покоїв на поверх вище, а другого ранку Ребека натхненно відтворила всю цю сцену і навіть склала Родонові першу проповідь, на превелику втіху генерала.
Та все це було й минулося. Коли нарешті прийшла певна звістка про наступ ворога і про те, що військо має покинути місто, Родон так засмутився, що Бекі почала глузувати з нього, зачепивши навіть його гвардійську честь.
