Багато хто з хороброго *** полку, що протягом дводенної битви зазнав таких тяжких втрат, восени все ще перебував у Брюсселі, заліковуючи свої рани. Ще довгі місяці після тих великих битв місто скидалося на розлогий військовий шпиталь, а коли солдати й офіцери почали одужувати, парки та інші громадські місця наповнилися молодшими й старшими покаліченими вояками, що, уникнувши недавно смерті, почали жадібно шукати розваг, веселощів і любовних пригод, як і всі на Ярмарку Суєти. Містер Осборн легко знайшов людей із *** полку. Він чудово знав їхню форму, стежив за підвищеннями й змінами в полку і любив говорити про нього та про його офіцерів так, наче сам у ньому служив. Другого ж таки дня після приїзду до Брюсселя, вийшовши з готелю, розташованого біля парку, він побачив солдата в добре знайомій йому формі, який відпочивав на кам’яній лавці під деревом, і, тремтячи з хвилювання, сів біля нього.
Ви не з роти капітана Осборна?— спитав він і, помовчавши, додав:— Він був мій син.
Солдат виявився не з капітанової роти, але здоровою рукою він сумно й шанобливо торкнувся до кашкета, вітаючи змученого, пригніченого нещастям джентльмена, що звернувся до нього з запитанням.
У всій армії, мабуть, не було кращого й хоробрішого офіцера,— відповів солдат.— Сержант його роти (тепер-нею командує капітан Раймонд) ще в місті, він тільки-но оклигав від рани в плече. Ваша честь може його побачити, якщо захоче, і він розповість усе, що вас цікавить про... про подвиги *** полку. Але ваша честь, звичайно, вже бачили майора Доббіна, найближчого приятеля відважного капітана, і місіс Осборн, що також тут живе. Всі кажуть, що вона була в дуже поганому стані. Начебто шість тижнів чи й більше була несповна розуму. Але ви й так усе це знаєте, вибачте мені,
додав солдат. Осборн тицьнув у руку солдатові гінею і пообіцяв дати) ще одну, коли той приведе сержанта до нього в «Hôtel du Parc». Обіцянка зробила своє, і невдовзі сержант з’явився в номері містера Осборна. А солдат, розповівши двом чи трьом своїм приятелям про те, що приїхав батько капітана Осборна і що він дуже щедрий та великодушний джентльмен, подався з ними в шинок і пиячив, поки вистачило тих гіней, які йому перепали з пухкого гаманця пригніченого лихом старого батька.
У товаристві сержанта, що сам недавно підвівся після поранення, Осборн відвідав Ватерлоо і Катр-Бра — місця, які тоді відвідували тисячі його співвітчизників.
Він узяв сержанта до себе в карету і за його дороговказами об’їхав обидва поля бою. Осборн побачив те місце на дорозі, звідки полк вирушив у бій шістнадцятого числа, і схил, з якого він скинув французьку кавалерію, що насідала на бельгійців, коли ті відступали. Ось тут шляхетний капітан збив французького офіцера, що змагався з юним хорунжим за прапор, який випав з рук простріленого прапороносця. Ось цією дорогою вони відступали другого дня, а ось той вал, за яким полк відпочивав у зливу вночі на сімнадцяте. Он далі позиції, які вони зайняли й утримували цілий день; там їм довелося весь час перешиковуватись, щоб зустрічати атаки ворожої кавалерії, або лягати за валом, рятуючись від нещадної французької канонади. Саме на цьому схилі надвечір, коли після останньої відбитої атаки всій армії надійшов наказ переходити в наступ, капітан з криком «ура», вимахуючи шаблею, кинувся вниз і зразу ж упав, скошений ворожою кулею.
Капітан Доббін перевіз його тіло в Брюссель,— закінчив стишеним голосом сержант,— і поховав там, як ви й самі знаєте.
Поки сержант розповідав це, навколо них галасували селяни та інші шукачі реліквій, пропонуючи купити на пам’ять про битву хрести, еполети, розтрощені кіраси, орли.
