Чи ви знаєте, сер, що діється з місіс Осборн? Від удару, що спіткав її, вона мало не збожеволіла і ледве вижила. Ще не відомо, чи вона взагалі одужає. Хоч є така надія, і саме про неї я прийшов поговорити з вами. Вона скоро стане матір’ю. Чи ви проклянете дитину через батькові гріхи, чи пробачите їй задля бідолашного Джорджа?-Осборн виголосив бундючну промову, в якій самовихваляння чергувалося з прокльонами: він, по-перше, намагався виправдати перед власним сумлінням свою поведінку, а по-друге, перебільшував синову неслухняність. Мовляв, жоден батько в Англії не ставився до свого сина так, як він, і це не завадило невдячному хлопцеві брутально повстати проти нього. Він загинув, навіть не визнавши своєї вини, то хай бере на себе наслідки своєї непокірності й дурості. А щодо самого містера Осборна, то він людина слова. Він заприсягся, що ніколи не визнає тієї жінки дружиною свого сина й ніколи не озветься до неї.
Так і скажіть їй,— закінчив він з прокльоном.— Я не відступлюся від цього до самої смерті!-Отже, тут не було ніякої надії. Вдові доведеться жити на свої мізерні кошти й на ту допомогу, що їй дасть Джоз. «Я б міг їй переказати ці слова, проте вона не зверне на них уваги»,— сумно зітхнув Доббін.
Думки бідолашної жінки, відколи сталося лихо, блукали десь-інде, і, пригнічена горем, вона була байдужа і до добра, й до зла. Так само вона ставилась до приязні й ласки — байдуже приймала їх і знову впадала у відчай.
Пропустімо рік з життя нашої сердешної Емілії від щойно описаної розмови. Перші місяці того року вона прожила в такому глибокому, невтішному горі, що навіть ми, спостерігаючи й змальовуючи кожен порух цього слабкого й ніжного серця, повинні відступити перед тим жорстоким болем, від якого воно спливало кров’ю. Мовчки обійдімо безнадійне ложе мучениці, тихенько причинімо двері кімнати, де вона страждає, як робили ті добрі люди, що піклувалися про неї перші страшні місяці й не залишали її, аж поки нарешті небо ласкаво послало їй розраду. Настав день, неймовірний день безмежної радості, коли бідолашна вдова пригорнула до своїх грудей дитину — хлопчика з очима покійного Джорджа, крихітного сина, прекрасного, мов херувим. Яким дивом було почути перший його крик! Як Емілія сміялася й плакала над ним! Як забриніла знов любов, надія і молитва в її грудях, коли до них пригорнулася дитина! Мати була врятована. Лікарі, що лікували її і боялися за її життя й розум, занепокоєно чекали цієї критичної хвилини, перш ніж поручитися за щасливий кінець. Друзі, що постійно були з нею протягом тих довгих місяців сумніву й страху, тепер були винагородженні, побачивши, як у її очах знов засвітилася ніжність.
Одним із них був наш приятель Доббін. Це він привіз Емілію назад до Англії й до будинку її матері, коли місіс О’Дауд, одержавши настійливий виклик від свого чоловіка-полковника, мусила покинути хвору. Кожному, хто не зовсім зачерствів, потепліло б на серці, коли б він побачив, як Доббін тримав на руках дитину, а Емілія, дивлячись на них, щасливо сміялася. Вільям був хрещеним батьком дитини і вдосконалював свій хист у купівлі чашок, ложечок, корячків і калаталець для свого хрещеника.
А як упадала біля нього сама Емілія, як вона сповивала й годувала його, тільки й жила ним, як відпихала всіх няньок і не дозволяла майже нікому торкнутися його, вже годі й казати. Вона вважала, що робить його хрещеному батькові, майорові Доббіну, велику ласку, дозволяючи інколи поколихати хлопчика. В дитині втілювався сенс її існування. Вона вся променіла материнською ніжністю. Вона огортала кволу, безпорадну істоту любов’ю й ласкою. Дитина пила з її грудей життя. Ночами, коли Емілія лишалася сама, її раптово переповнювала радість материнської любові, якою господь у своїй дивовижній милості обдарував жінку, радість, неприступна розумові, багато вища за нього,— сліпа, прекрасна відданість, притаманна лише жіночому серцю. Вільямові Доббіну залишалося тільки стежити за переживаннями Емілії та порухами її серця і дивуватися. А оскільки кохання допомагало йому вгадувати всі почуття, що її хвилювали, він бачив з фатальною чіткістю, що, на жаль, там не було місця для нього. Але, знаючи це, він не нарікав і покірно зносив свою долю.
Гадаю, що батько й мати Емілії розуміли майора й навіть були не від того, щоб посприяти йому. Адже Доббін відвідував їх щодня, довго просиджував з ними, або з Емілією, або з чесним господарем будинку містером Кленом та його родиною. Він майже щодня з того чи іншого приводу приносив усім подарунки, і господарева донька, улюблениця Емілії, прозвала його «майором Цукерком». Ця маленька дівчинка звичайно виконувала роль церемоніймейстера й доповідала про нього місіс Осборн. Якось «майор Цукерок» насмішив її: він приїхав у Фулем бричкою і, злізши з неї, дістав дерев’яного коника, барабан, сурму та інші військові іграшки для маленького Джорджі, якому ледве минув шостий місяць і для якого всі ці подарунки, безперечно, були завчасні.
Дитина щойно заснула.
