У маленькому містечку такі речі не могли б лишитися непоміченими. Там усі знають, скільки їхні сусіди беруть молока і яке м’ясо подають на обід. Може, в номерах двохсотому й двісті другому по Керзон-стріт і відомо було, що робиться в будинку, розташованому між ними, бо слуги спілкувалися між собою через огорожу, але ні сам Кроулі, ні його дружина, ні їхні друзі не хотіли знати ні номера двохсотого, ні номера двісті другого. Коли хтось приходив у будинок двісті перший, його зустрічали дуже радісно: господар і господиня з усмішкою привітно тиснули йому руку, пригощали добрим обідом, так наче мали три або чотири тисячі певного річного прибутку. Але вони таки його й мали — тільки не в грошах, а в продуктах і в чужій праці. Якщо вони й не платили за баранину, то вона в них була, якщо вони й не давали золота за своє вино, то яке нам до того діло? Ніде до столу не подавали кращого вина, як у чесного Родона, і ніде не було таких веселих,, вишукано сервованих обідів. Його невеличкі вітальні були найзатишнішими і найскромнішими з усіх, які тільки можна собі уявити, Ребека оздобила їх з великим смаком тисячами дрібничок, привезених з Парижа, а коли ще вона сідала до фортепіано і безтурботно заводила пісню, гостеві здавалося, ніби він потрапив у домашній рай, і він визнавав, що хоч господар цього дому не дуже мудрий, зате його дружина чарівна і ніде не влаштовують таких приємних обідів.
Дотепність, розум і зухвалість швидко здобули Ребеці славу в певних лондонських колах. Біля дверей її будинку спинялися солідні карети, і з них виходили дуже поважні люди. В Парку її коляску завжди бачили в оточенні модних денді, а в її маленькій ложі на третьому ярусі опери завжди видно було багато голів, що весь час мінялися. Але треба визнати, що жінки тримались осторонь від неї і їхні . двері були зачинені для нашої маленької пройдисвітки.
Про життя і звичаї світських дам автор, звісно, може сказати тільки те, що чув від інших. Чоловікові так само важко проникнути в нього чи збагнути його таємниці, як довідатися, про що розмовляють жінки, коли після обіду залишають їдальню. І тільки після наполегливих розпитів можна здобути певне уявлення про ті таємниці. Виявляючи таку саму наполегливість, кожен, хто прогулюється Пел-Мелем і вчащав до столичних клубів, коли не з власного досвіду, то від знайомих, з якими він грає в більярд чи разом снідає, дізнається дещо про вищий лондонський світ, — скажімо, про те, що там, так само як є чоловіки, схожі на Родона Кроулі (ми вже згадували про його становище) , які можуть видатись великими людьми новачкам, що ще не призвичаїлись до Парку й вічно бачать тих джентльменів у товаристві найвідоміших юних аристократів, є й жінки, яких можна назвати улюбленицями чоловіків: біля них упадають усі джентльмени, зате їхні дружини не виявляють їм ніякого довір’я й пошани. Така, наприклад, місіс Випікайдуш, вродлива леді з білявими кучерями, яку ви щодня можете побачити в Гайд-парку, в оточенні найзначніших і найуславленіших денді нашої країни. Або місіс Роквуд, про вечори якої докладно пишуть у великосвітських газетах і в якої обідають посли й вельможі; можна було б назвати й багатьох інших, якби це було потрібне для нашої історії. Та якщо прості люди, далекі від світу, чи провінціали, що горнуться до вищих кіл, милуються такими леді в прилюдних місцях, де вони оточені показним блиском, або заздрять їм здаля, то хтось обізнаніший міг би їм сказати, що ті дами мають не більше шансів ввійти в так зване «товариство», ніж будь-яка темна дружина, дрібного землевласника із Сомерсетшіра, що читає про них у «Морнінг пост». Чоловікам із лондонського вищого світу відома ця сумна правда. Ви не раз чули, як безжалісно вилучають з «товариства» леді, начебто й заможних і з високим становищем. Шалені зусилля, яких вони докладають, щоб потрапити в те коло, приниження, яких вони допускаються, образи, які вони терплять, здивують кожного, хто вивчає людський рід чи його жіночу половину. Намагання будь-що потрапити у верхи суспільства й труднощі, які для цього треба здолати, могли б стати вдячною темою для письменника, якому не бракує, розуму, часу і знання рідної мови, необхідних для того, щоб написати таку повість.
