Проте, на подив її милості, Пітт не квапився слати братові чек на тридцять тисяч фунтів. Але він великодушно запропонував Родонові підтримку, якщо той колись повернеться до Англії і захоче нею скористатися, і, подякувавши місіс Кроулі за ласкаві слова про нього та про леді Джейн, люб’язно пообіцяв при потребі стати в пригоді її малому синові.
Отже, брати майже помирилися. Коли Ребека вернулася до Лондона, Пітта з дружиною там не було. Вона часто проїздила повз знайомі двері на Парк-лейн, щоб поглянути, чи Пітт з дружиною оселилися в будинку міс Кроулі. Але вони там не з’являлись, і тільки від старого Реглса вона дещо дізналася про них: усю челядь міс Кроулі відпущено з пристойною винагородою, а містер Пітт лише раз приїздив до Лондона, кілька днів прожив у будинку, владнав справи зі своїми адвокатами і продав букіністові на, Бонд-стріт усі французькі романи міс Кроулі. Бекі мала свої підстави бажати, щоб її нова родичка повернулася до Лондона. «Коли, приїде леді Джейн,— міркувала вона,— то введе мене в лондонське товариство; а що стосується жінок... ну, вони самі почнуть запрошувати мене, як побачать, що чоловікам я подобаюсь».
Для кожної леді в становищі Ребеки таким самим необхідним набутком, як букет чи карета, є компаньйонка. Мене завжди зворушує, що ці ніжні істоти, які не можуть жити без прихильності до когось, вибирають собі в товаришки надзвичайно невиразну особу і майже ніколи з нею не розлучаються. Вигляд такої постійної супутниці в приношеному вбранні, яка сидить у ложі опери за спиною в своєї любої приятельки або займає в кареті місце навпроти неї, завжди має в собі щось корисне і повчальне для мене; це таке саме веселе нагадування як череп, що ним користувались на бенкетах єгипетські бонвівани,— химерне сардонічне mémento / Нагадування (лат.) / Ярмарку Суєти. Що й казати: навіть така бувала, нахабна, безсовісна й черства красуня, як місіс Випікайдуш, батько якої помер із сорому за неї, навіть чарівна й смілива місіс Тенетлі, що перестрибне верхи через огорожу незгірше за будь-якого чоловіка в Англії і сама править своїми сивими в Парку, тим часом як її мати й досі тримає крамничку в Баті,— навіть ці жінки, такі сміливі, що, здавалося б, нічого не бояться, не зважуються вийти в світ без компаньйонки. їхнім серцям, ніжним, сповненим любові, неодмінно треба виливати на когось свої почуття. І на людях ви їх зустрінете тільки в супроводі жалюгідної, вбраної в перефарбовану сукню особи, що сидить у куточку десь неподалік.
Родоне,— сказала Ребека одного пізнього вечора, коли чоловіче товариство сиділо/у її вітальні біля каміна, в якому потріскували дрова (бо чоловіки приїздили до них завершити вечір, і Ребека завжди мала для них напоготові морозиво й каву, найкращі в Лондоні),— мені потрібна вівчарка.
Що? — перепитав Родон, піднявши голову від столу з картами.
Вівчарка? —здивувався юний лорд Саутдаун.—Люба місіс Кроулі, що за химери? Чому б вам не придбати датського дога? Я знаю одного, величезного, мов жирафа, слово честі! Такого, що хоч запрягай у вашу коляску. Або хорта... мій хід, з вашого дозволу... чи малесенького мопса, що цілком уміститься в котрійсь табакерці лорда Стайна. А один чоловік у Бейсуотері має пса з таким носом, що ви...
записую короля і ходжу... що ви могли б вішати на нього капелюшка.
Записую взятку,— поважно мовив Родон. Він звичайно весь віддавався грі і підтримував розмову тільки тоді, коли йшлося про коней або заклад.
Навіщо вам та вівчарка? — весело повів далі юний Стаутдаун.
Я маю на увазі моральну вівчарку,— відповіла Бекі і, сміючись, глянула на лорда Стайна.
А це що за біс? — спитав його милість.
Пес, що відганяв би від мене вовків,— сказала Ребека.—Компаньйонка.
Люба невинна овечка, вам справді треба вівчарки,— мовив маркіз і, виставивши вперед підборіддя й огидно вищиривши зуби, втупив у Ребеку маленькі очі.
Вельможний лорд Стайн стояв біля каміна, попиваючи каву. Полум’я весело палахкотіло і потріскувало за гратами. На каміні горіло зо два десятки свічок у різних чудернацьких свічниках — позолочених, бронзових і порцелянових. Вони чарівно освітлювали постать Ребеки, що сиділа на канапі, оббитій квітчастою тканиною. Вона була в рожевій сукні, свіжій, мов троянда, її білі, як сніг, руки і плечі поблискували крізь тоненький газовий шарф, який ледь прикривав їх, волосся кучерями спадало навколо шиї, а з-під тугих, шелестких згорток шовку визирала ніжка, чарівна ніжка в чарівному черевичку і в прозорій шовковій панчосі.
Свічки осявали також блискучу лисину лорда Стайна у віночку рудого волосся. Він мав густі кущуваті брови й неспокійні, налиті кров’ю очі, оточені сіткою зморщок. Нижня щелепа в нього випиналася вперед, а коли він сміявся, з рота хижо витикалися два блискучі ікла. Того дня він обідав з особами королівської родини, тому почепив на себе орден Підв’язки й стрічку. Його милість був невисокий, широкогрудий і кривоногий, проте він дуже пишався красою своєї ступні та литки і весь час погладжував прикрашене орденом Підв’язки коліно.
