Можна було б навести й більше прикладів так легко здобутого визнання, про яке Емілія й не підозрювала. Хіба-містер Бінкі, лагідний, люб’язний вікарій з парафіяльної церкви, куди ходила родина Седлі, не відвідував раз-по раз удову? Він гойдав на колінах її хлопчика і пропонував учити його латини, що страшенно обурювало його-сестру, стару панну, яка була в нього за господиню. Ну, що ти в ній побачив, Бейлбі? — бувало казала вона.— Коли вона приходить до нас пити чай, то за цілий вечір не промовить жодного слова. Вона просто байдужа істота, я певна, тіло без душі, та й годі. Тільки її гарненьке личко вабить вас, чоловіків. Міс Граніті, що має п’ять тисяч річного прибутку, та ще й надію на майбутнє, куди жвавіша і, як на мій смак, в тисячу разів приємніша; вона б тобі, безперечно, здалася ангелом, якби була трохи вродливіша.
Можливо, що до певної міра міс Бінні мала слушність: гарне личко завжди викликає симпатію в серцях чоловіків, цих невиправних вітрогонів. Жінка може бути розумна й чиста, як M і нерва, а ми не помітимо її, якщо вона негарна. Яких тільки дурниць ми не вибачимо парі блискучих оченят! Яка нісенітниця, вимовлена рожевими устами й солодким голоском, не видасться приємною? Тому жінки, з властивим їм почуттям справедливості, й доводять, що коли жінка вродлива, то вона неодмінно дурна. Ох, жінки, жінки, скільки серед вас і негарних, і дурних!-Усе, що можна розповісти про життя нашої героїні,— найбуденніші речі. її історія не багата на дива, як ласкавий читач, безперечно, вже завважив, і якби вона вела щоденник протягом тих років, відколи народився син, у ньому б мало знайшлося подій, важливіших за кір, про який ми вже згадували на попередніх сторінках. Хоч ні, одного дня, на превеликий подив Емілії, щойно названий велебний містер Бінні попросив її змінити прізвище Осборн на його власне. Емілія почервоніла, залилася сльозами, тремтячим голосом подякувала за ласку, за увагу до неї і до її бідолашного хлопчика, але сказала, що ніколи, ніколи не зможе думати про когось іншого, крім... крім чоловіка, якого вона втратила.
Двадцять п’ятого квітня і вісімнадцятого червня — в день свого шлюбу і в день смерті чоловіка — вона зовсім не виходила зі своєї кімнати, присвячуючи ці дні (і ще хтозна-скільки самітних нічних роздумів, коли маленький син спав біля неї в колисці) пам’яті своєї втраченої пари. Протягом дня вона була діяльніша: вчила Джорджі читати, писати і трохи малювати, читала книжки, щоб потім розповідати йому звідти різні історії. В міру того як під впливом навколишньої природи в хлопця розплющувалися очі й прокидався розум, вона вчила його, наскільки їй дозволяли скромні можливості, пізнавати творця всесвіту. Щовечора й щоранку вона й він (у безмежній, зворушливій єдності, що, гадаю, розчулила б серце кожного, хто бачив або сам пережив таке) — разом молилися вітцеві небесному: мати вкладала в молитву всю свою душу, а дитина лебеділа за нею слова, які та вимовляла. Щоразу вони просили бога благословити любого татка, ніби він був живий і сидів з ними в кімнаті.
Багато годин забирало в неї вмивання й одягання юного джентльмена, прогулянки з ним уранці до сніданку і до того, як дідусь ішов «у справах», шиття найдивовижніших і найвигадливіших костюмів, для чого ощадлива вдова перекроювала кожен придатний клапоть зі свого одягу з часів заміжжя, бо сама місіс Осборн (на превеликий жаль її матері; що любила, особливо після втрати майна, гарно вбиратися) завжди носила чорну сукню і брилик з чорною стрічкою.
