Отак, убивця! Стань навколішки й проси бога, щоб очистив твоє невдячне серце, Еміліє, і простив тобі, як я-прощаю.— І місіс Седлі сердито вийшла з кімнати, ще разпросичавши крізь зуби: «Отрута!» — і тим закінчивши-своє материнське благословення.

До самої своєї смерті місіс Седлі не забула цієї сутички з дочкою. Сварка дала старій леді безліч переваг, і вона ніколи не пропускала нагоди скористатися ними з чисто жіночою винахідливістю й наполегливістю. Наприклад, вона кілька тижнів після того майже не розмовляла з Емі­лією. Вона попередила всіх у домі, щоб вони не торкалися до дитини, бо, мовляв, місіс Осборн може образитися. Вона просила дочку прийти й переконатися, що в їжі, яку що­дня готували для Джорджі, немає отрути. Якщо сусіди пи­тали про здоров’я дитини, вона відсилала їх до місіс Ос­борн. Сама вона не зважується спитати, як малий себе по­чуває, і не дозволяє собі брати його на руки, хоч він її онук і улюбленець, бо не вміє, бачите, поводитися з діть­ми й може його вбити. А коли дитину приходив оглянути містер Пестлер, вона зустрічала його з таким глузливим, пихатим виглядом, якого, за його словами, не прибирала навіть леді Осотріс, коли він мав честь її лікувати, хоч від старої Седлі він ніколи не брав грошей. Цілком мож­ливо, Що й Емілія зі свого боку відчувала ревнощі. Кожна мати ревнує до тих, хто бавить її дитя й може зайняти пер­ше місце в його серці. В усякому разі, коли хтось глядів Джорджі, Емілія непокоїлась і так само не давала місіс Клеп і служниці одягати й бавити малого, як забороняла їм витирати порох з мініатюрного портрета чоловіка над своїм ліжком — тим самим ліжком, з яким була розлучи­лася, коли пішла до чоловіка, і до якого тепер повернулась на багато довгих, мовчазних, сповнених плачу, а все ж таки щасливих років.

У цій кімнаті була вся любов Емілії, все найдорожче в її житті. Тут вона пестила свого хлопчика й самовіддано доглядала його під час різних дитячих недуг. їй здавалося, що це якимось дивом до неї повернувся з неба Джордж-старший, тільки набагато кращий. Сотнею невловимих ін­тонацій, поглядів, рухів малий так нагадував батька, що вдовине серце аж тремтіло, коли вона пригортала до себе дитину, і хлопчик часто допитувався, чого вона плаче. Тому, що він такий схожий на свого батька, щиро признава­лась Емілія. Вона весь час згадувала про небіжчика бать­ка невинній дитині, що нічого не розуміла, розповідала про своє кохання до Джорджа набагато більше, як свого часу самому Джорджеві чи котрійсь із близьких товаришок. З батьками вона ніколи не говорила про таке, соромлячись відкрити перед ними своє серце. Певне, малий Джордж ро­зумів її не краще за них, але вона ненастанно довіряла йому і тільки йому свої сердечні таємниці. Радість цієї жін­ки нагадувала смуток чи, інакше сказати, була така ніжна, що виливалася в сльозах. Почуття Емілії були такі делікат­ні й боязкі, що, мабуть, не варто говорити про них у книжці. Доктор Пестлер (тепер найпопулярніший жіночий лікар, який їздить у пишній темно-зеленій кареті, чекав дворянського титулу і має власний дім на Манчестер-стріт) розповідав мені, що горе Емілії, коли довелося від­лучати дитину від грудей, зворушило б навіть серце Ірода. В ті часи доктор був ще дуже жалісливий, тож його дружина і тоді, і ще довго потому смертельно ревнувала його до місіс Осборн.

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги