«Я досягла цього тому, що маю голову на в’язах,— думала Бекі,— і тому, що світ складається майже з самих дурнів. Я тепер не могла б вернутися назад і спілкуватися з тими людьми, яких зустрічала в батьковій майстерні. До моїх дверей під’їздять лорди з зірками й орденами Підв’язки, а не вбогі митці, що мають у кишенях тільки крихти тютюну. Мій чоловік — джентльмен, невістка — графська дочка, і я гостюю в тому домі, де кілька років тому була в становищі, не багато вищому, ніж служниця., Та чи я тепер краще забезпечена, ніж тоді, як була дочкою художника й лестощами видурювала в сусіднього торговця цукор і чай? Припустімо, що я б вийшла заміж за Френсіса, який був закоханий у мене,— я й тоді не була б убогіша, ніж тепер. Ох, якби можна було поміняти своє становище в товаристві і всі свої зв’язки на кругленький капіталець у трипроцентних паперах!»-Ось як Ребека розуміла марноту людських справ і ось у якій надійній пристані хотіла обякоритися. Їй, може, й спадало на думку, що якби вона чесно й скромно виконувала свої обов’язки і йшла в житті рівним шляхом, то була б тепер не далі від того щастя, до якого пробиралася манівцями. Але як діти в Королеви йому Кроулі обминали кімнату, де лежало тіло їхнього батька, так і Ребека, коли в неї зринали такі думки, обминала їх, не хотіла на них зупинятися. Вона зневажливо уникала їх — принаймні ризикнула вибрати іншу стежку, з якої тепер неможливо було звернути. Сам я переконаний, що муки сумління — найслабкіше з усіх людських почуттів, їх дуже легко приглушити, якщо вони й озиваються, а дехто й зовсім не знає їх. Нам стає ніяково, коли нас викривають, нас непокоїть думка про сором чи кару, але не багато знайдеться на Ярмарку Суєти людей, яким почуття вини отруює життя.
Отже, перебуваючи в Королевиному Кроулі, Ребека здобула собі стільки друзів серед служників мамони, скільком могла приділити увагу. Леді Джейн і її чоловік прощаючись, виявляли до неї якнайтепліші почуття. Вони тішилися, що в майбутньому зможуть зустрічатися в Лондоні, коли родинний дім у столиці буде полагоджений і наново опоряджений. Леді Саутдаун приготувала Ребеці паку ліків і передала з нею листа велебному Лоренсові Грілсу, в якому прохала цього джентльмена врятувати «від вічного вогню особу, що її вона вшанувала своєю увагою». Сер Пітт провів їх у кареті, запряженій четвериком, до Грязьбері, пославши наперед воза з їхніми речами й запасом упольованого птаства.
Як ви, мабуть, скучили за своїм милим хлопчиком! —промовила леді Джейн, прощаючись з родичкою.
О так! — відповіла Ребека, закотивши зелені очі. Вона була страшенно рада покинути Королевине Кроулі,-а все ж покидала його неохоче. Щоправда, нудьга тут смертельна, зате повітря куди чистіше, ніж те, яким вона звикла дихати. Мешканці замку нецікаві, але всі по-своєму добре до неї ставилися.
«Це на них, певне, впливав тривале володіння трипроцентними паперами»,— казала сама до себе Ребека і, мабуть, мала слушність.
Та хоч як там було, а лондонські ліхтарі весело світилися, коли поштова карета їхала по Пікаділлі. На Керзон-стріт Брігс добре натопила камін, а малий Родон не лягав спати, щоб зустріти тата й маму.
Розділ XLII-У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО РОДИНУ ОСБОРНІВ
Чимало часу минуло вже відтоді, як ми бачили нашого шановного приятеля, старого містера Осборна. І не можна сказати, що він почував себе найщасливішим із смертних, відколи ми з ним востаннє зустрічалися. Сталося чимало подій, які ще дужче погіршили його вдачу. Не завжди йому вдавалося наполягти на своєму, а будь-який опір такому розумному бажанню цей джентльмен сприймав як особисту образу. Всякий непослух почав удвічі дужче дратувати старого, коли подагра, роки, самотина й гіркота багатьох розчарувань придушили його своїм тягарем.
Після смерті сина густий темний чуб Осборна швидко посивів, лице стало ще червоніше, а руки ще дужче трусилися, коли він наливав собі чарку портвейну.
Своїм клеркам у Сіті він влаштовував справжнє пекло, його домашнім теж було не легше. Навряд чи Ребека, що, як ми бачили, благала господа послати їй процентні папери, проміняла б свою вбогість, відчайдушні авантюри і ризик, якими було сповнене її життя, на Осборнові гроші й одноманітний морок, що його оточував.
Він був освідчився міс Суорц, але прибічники тієї леді зневажливо відштовхнули його і видали її заміж за одного молодого нащадка шотландської аристократії.
