Вона чітко попідкреслювала чимало слів і підписалася: «З щирою любов’ю до Вас Ваша приятелька Емілія Осборн». Вона забула передати вітання леді О’Дауд, чого раніше з нею ніколи не траплялось, і не назвала Глорвіну на ім’я, а тільки нареченою майора (підкресливши це слово), якій вона прохала в господа благословення. А проте звістка про Доббінове одруження дозволила Емілії відкинути стриманість, з якою вона завжди ставилась до майора. Вона була рада, що може признатися й сама відчути, як тепло і вдячно згадує про нього... а щоб вона ревнувала до Глорвіни (о господи, до Глорвіни!), то Емілія обурено відхилила б таке припущення, навіть якби про нього натякнув їй сам ангел небесний.
Увечері, коли Джорджі повернувся додому — на превелику свою радість, у запряженій поні колясці, якою правив старий візник містера Доббіна,— на шиї в нього на тоненькому золотому ланцюжку висів годинник. Він сказав, Що годинник йому дала стара негарна леді, яка все плакала і цілувала його. Але він її не любить. Він дуже любить виноград. І любить тільки, свою маму. Емілія здригнулась і злякалася: в її лагідне серце закралося лихе передчуття, коли вона довідалась, що чоловікові родичі бачили її сина.
Міс Осборн повернулася додому на обід. Батькові того дня пощастило залагодити на біржі вигідну спекуляцію, і він був у досить доброму гуморі, тож навіть зволив помітити, яка схвильована його дочка.
Що сталося, міс Осборн? — запитав він. Дочка заплакала.
О сер,— відповіла вона,— я бачила малого Джорджі. Він гарний, як ангел... і такий схожий на нього!-Старий нічого не сказав, але почервонів і затремтів усім тілом.
Розділ XLHI-У ЯКОМУ ЧИТАЧ МАЄ ОБМИНУТИ МИС ДОБРОЇ НАДІЇ
Враженому читачеві „доведеться тепер перенестися за десять тисяч миль, до військового селища Бандлгандж у Мадраській окрузі індійських володінь Англії, де розквартировані наші хоробрі давні друзі з*** полку під командуванням відважного полковника сера Майкла О’Дауда. Час був ласкавий до цього огрядного офіцера, як звичайно буває ласкавий до тих, хто має здоровий шлунок, добру вдачу й не вельми втомлює свій розум. Полковник добре орудував виделкою й ножем під час сніданку, потім знов успішно брався до цієї зброї в обід. Після обох трапез він курив свій кальян і, коли дружина лаяла його, кадив ним так само незворушно, як ішов на вогонь французів під Ватерлоо. Роки й спека не зменшили енергії і балакучості правнуки шляхетних Мелоні і Моллоїв. її милість, наша давня знайома, почувала себе в Мадрасі так само гарно, як і в Брюсселі, у військовому селищі — як і в наметі. У поході її можна було побачити поперед полку на спині королівського слона — справді величне видовище! На тому ж слоні вона брала участь у полюванні на тигрів у джунглях. її приймали тубільні принци і пригощали її та Глорвіну в жіночій половині свого будинку, даруючи їм шалі й коштовності, від яких, на жаль, доводилось відмовлятися. Вартові всіх родів військ віддавали їй честь, хоч де б вона з’явилася, і .у відповідь на їхнє вітання леді О’Дауд урочисто торкалася рукою свого капелюшка. Вона була однією з перших дам Мадраської округи. Там усі пам’ятають її сварку з леді Сміт, дружиною молодшого судді сера Майноса Сміта, коли дружина полковника ляснула пальцями під носом у дружини судді й заявила, що не піде до столу позад якоїсь там нещасної цивільної. Навіть тепер, хоч минуло вже двадцять п’ять років, багато хто пам’ятав, як леді О’Дауд танцювала джигу в губернаторському домі, як вона змучила двох ад’ютантів мадраської кавалерії та двох джентльменів з цивільної служби, і тільки майор Доббін, кавалер ордена Лазні й другий за званням офіцер *** полку, нарешті вмолив її піти до їдальні — тоді вона, lassata nondum satiata recessit .
