«Ваша сестра тільки що навідала мене,— писала Емілія,— і розповіла про важливу подію, з приводу якої прошу прийняти мої найщиріші вітання. Сподіваюся, що молода леді, з якою, я чула, ви маєте одружитися, виявиться з усіх поглядів гідною такого доброго й чесного чоловіка, як ви. Бідолашна вдова може тільки помолитися за вас і побажати вам щастя. Джорджі посилає вітання своєму любому хрещеному батькові й сподівається, що він його не забуде. Я сказала йому, що ви маєте намір з’єднати свою долю з особою, яка напевне заслуговує на ваше кохання; та хоч такий зв’язок повинен бути найміцнішим, найсвятішим і найвищим за всі інші, проте я сподіваюся, що вдова й дитина, якими ви опікувалися і яких любили, завжди знайдуть куточок у вашому серці».
Як ми вже згадували, він весь був написаний у такому тоні; в кожному рядку кореспондентка висловлювала особливу свою радість.
Цей лист (він прибув тим самим кораблем, який привіз леді О’Дауд скриню всілякого вбрання з Лондона, і будьте певні, що Доббін розпечатав його найпершого з усієї пошти) викликав у майора такий настрій, що Глорвіна, її рожевий атлас і все, пов’язане з нею, здалося йому особливо бридким. Майор проклинав бабські плітки і взагалі весь жіночий рід. Того дня все його дратувало: і нестерпна спека, і втомливі маневри. Господи милосердний, невже розумна людина повинна марнувати ціле своє життя на те, щоб день у день перевіряти портупеї і провадити військові навчання з якимись там йолопами? Безглузді розмови молодих офіцерів у їдальні гнітили його дужче, ніж будь-коли.
Що йому, майже сорокарічному, до того, скільки бекасів застрілив лейтенант Сміт і які штуки виробляв кобила хорунжого Брауна? Жарти за столом викликали в нього почуття сорому. Він був надто старий, щоб слухати дотепи помічника лікаря і базікання молоді, з якого старий О’Дауд з лисою головою і червоним лицем тільки добродушно посміхався. Старий тридцять шість років слухав ті самі жарти, та й сам Доббін слухає їх уже років п’ятнадцять. А після галасливого й нудного обіду в офіцерській їдальні сварки й скандали полкових дам! Усе це було просто нестерпне, ганебне! «Ох, Еміліє, Еміліє,— сумно думав він,— я тобі такий відданий, а ти ще й дорікаєш мені! Я ж тільки тому нидію тут, що ти мене не любиш. І замість нагороди за довгі роки вірності ти благословляєш мене па шлюб з цією нав’язливою ірландкою! »-Серце бідолашного Вільяма було сповнене гіркоти й відрази, ніколи ще він не почувався таким нещасним і самітним. Він ладен був покласти край своєму життю з його суєтою. — такими надаремними й нерозважними здавалися йому всі його змагання і таким смутним і похмурим майбутнє. Він цілу ніч пролежав без сну, тужачи за батьківщиною. Лист Емілії впав на нього, як вирок долі. Ні відданість, ні вірність, ні пристрасть не могли розтопити її серце. Вона не помічала, що він її кохає. Перевертаючись на ліжку, він подумки казав їй:-«Господи боже! Невже ти не знаєш, Еміліє, що я кохаю тільки тебе, єдину в світі... а ти холодна до мене, мов камінь. Я доглядав тебе цілі місяці, коли ти була хвора і приголомшена горем, а ти попрощалася зі мною, всміхаючись, і забула мене, тільки-но я зачинив за собою двері!»-Тубільні служники, які спали біля веранди, не могли надивуватися, що майор, якого вони завжди знали спокійним і врівноваженим, був такий схвильований і пригнічений. Чи пожаліла б вона його, якби побачила тепер? Він знов і знов перечитував її листи, всі, які мав від неї: ділові, з приводу досить невеликої суми грошей, що, як він запевняв її, залишилась від чоловіка, коротенькі записки з запрошеннями, кожен клаптик паперу, який вона будь-коли присилала йому,— які вони всі були холодні, які люб’язні, які безнадійні й байдужі!-Якби поруч з ним виявилась якась лагідна, ніжна душа, здатна зрозуміти й оцінити це мовчазне, великодушне серце, то хто зна, може, пануванню Емілії настав би кінець і кохання нашого приятеля Вільяма влилося б в інше, сприятливіше річище.
Але тут він спілкувався тільки з кучерявою Глорвіною, і ця моторна дівчина не схильна була кохати майора, а швидше мріяла своїми чарами змусити його, щоб він захоплювався нею,— шанолюбна і безнадійна мета, принаймні якщо брати до уваги ті засоби, якими сердешна дівчина хотіла її досягти. Вона накручувала свої коси й показувала йому свої плечі, ніби казала: «Ви коли бачили такі чорні кучері й таку білу шкіру?»Вона всміхалася йому, щоб він переконався, що в неї здорові всі зуби, але він не звертав уваги на ті принади.
