Після появи Бекі на небагатолюдних вечірках у лорда Стайна, де бували тільки вибрані особи, великосвітські кола визнали нарешті претензії цієї достойної дами, і перед нею розчинилися декотрі з найвеличніших і найвищих дверей столиці — навіть такі величні й високі, що ласкавому читачеві та й авторові цієї повісті дарма було б сподіватися зайти колись у них. Любі мої братове, побожно спинімося перед тими священними дверима! Я уявляю собі як їх охороняють служники з розпеченими срібними тризубцями і прохромлюють ними тих, хто не має права туди заходити. Кажуть, що чесний газетяр, який сидить унизу в передпокої й записує прізвища великих людей, допущених до бенкету, за короткий час помирає, бо не може довго витримувати сліпучого блиску вельможного панства. Той блиск спалює його, як поява Юпітера в осяйних шатах спалила бідолашну, нерозумну Семелу — легковажну, як метелик, істоту, що занапастила себе, насмілившись покинути своє природне середовище. Багатьом тайбернцям і белгрейвцям варто було б замислитися над цим міфом — над історією Семели, а може, й над історією Бекі.
Ох, любі мої леді! Спитайте у велебного містера Кадийлі чи Белгрейвія — не мідь дзвінка, а Тайберн — не кимвал гудючий! Усе це суєта. Навіть вони минуться.
Настане день (слава богу, що вже після нас!), коли сади Гайд-парку будуть не відоміші за славнозвісні сади на околицях-Вавілона, а Белгрейв-сквер занепаде й спорожніє, як Бейкер-стріт чи Тадмор.
А чи ви знаєте, любі леді, що на Бейкер-стріт стоїть будинок славетного Пітта? Чого б тільки не віддали ваші бабусі за те, щоб здобути запрошення на обід до леді Естер у тому занепалому тепер будинку! Я обідав там, moi, qui vous parle ./ Я, що розмовляю з вами (франц.)/ Я наповнив залу привидами великих небіжчиків.
Коли ми, люди теперішньої доби, сиділи й скромно попивали червоне вино, з’явилися тіні тих, що відійшли в інший світ, і зайняли свої місця навколо похмурого столу. Стерновий, що витримав не одну бурю, пив великими келихами примарний портвейн; тінь Дандаса не випускала з рук привиду келиха з недопитим вином; Едінгтон, нахилившись над столом і посміхаючись замогильною посмішкою, не пас задніх, коли невидима пляшка ходила по колу; Скотт з-під кущуватих брів дивився на уявну осугу в уявному вині; Вілберфорс зводив очі до стелі і, мабуть, не міг збагнути, як його келих досягає рота повним і опускається на стіл порожнім,— зводив очі до тієї самої стелі, яка була над нами щойно вчора і на яку дивилися всі славетні люди недавнього минулого. Тепер у тому будинку здають кімнати. Так, леді Естер мешкала колись на Бейкер-стріт і спочиває непробудним сном у пустелі. Еотеп бачив її там — не вдома, а в тому іншому її відлюдному пристановищі.
Усе це, звичайно, суєта, але хто з вас не визнає, що в невеликих дозах вона приємна? Хотів би я знати, хто з розважних людей відмовився б від яловичої печені тому, що вона скороминуща? Це також суєта, але дай боже кожному з моїх читачів, хоч би їх було й п’ятсот тисяч, ціле своє життя споживати на обід добру пайку цієї страви. Прошу, сідайте, джентльмени, і їжте на здоров’ячко: ось вам жирненька, ось вам пісна, ось підлива, чи, може, хочете хріну — беріть, не соромтеся. Налийте ще чарочку винця, голубе Джоне, покладіть собі ще один ласий шматочок! Так, втішаймося досхочу всім суєтним і будьмо вдячні за нього! І дивімось прихильним оком на великосвітські розваги Бекі, бо вони, як і всі радощі смертних, скороминущі.
Наслідком візиту Бекі до лорда Стайна було те, що його ясновельможність князь Петроварадинський скористався пагодою відновити знайомство з полковником Кроулі, коли вони другого дня зустрілися в клубі, і вклонився місіс Кроулі під час прогулянки в Гайд-парку, шанобливо скинувши капелюха. Бекі та її чоловік негайно ж отримали запрошення на один з вечорів у тісному колі друзів князя в Левант-гаусі, де мешкав тоді його ясновельможність, поки шляхетний власник будинку тимчасово перебував за межами Англії. Вона співала після обіду невеличкому гуртку вибраних гостей. На тому вечорі був присутній і маркіз Стайн, який по-батьківському стежив за успіхами своєї учениці.
У Левант-гаусі Бекі зустріла одного з найблискучіших джентльменів і найбільших дипломатів, яких будь-коли давала світові Європа,— герцога де ля Жаботьера, тоді посла найхристияннішого короля, а згодом його ж міністра. Признаюся, що серце моє сповнюється гордощами, коли я пишу ці славетні імена: подумати тільки, в якому блискучому товаристві буває моя дорога Бекі! Вона стала бажаною гостею французького посольства: жоден вечір не вважався там вдалим, коли на ньому не було чарівної мадам Родон Кроулі.
