Обох аташе посольства, мосьє де Трюфіньї (з роду Перігорів) і Шампіньяка, скорили чари прекрасної полковниці, і обидва, за звичаєм своєї нації (бо хто коли бачив француза, що, повернувшись з Англії, не залишив би там з півдесятка зруйнованих подружжів і не привіз у своєму гаманці стільки ж знівечених сердець?),— обидва вони, кажу, хвалилися, що були au mieux / В найкращих стосунках (франц./ ) з вродливою мадам Родон.
Але навряд чи то була правда. Шампіньяк страшенно полюбляв карти й цілі вечори просиджував з полковником за гральним столом, а щодо Трюфіньї, то всі добре знали, як він боїться з’явитися в «Мандрівниках», бо заборгував там служникам, і коли б той достойний молодик не мав дармового столу в посольстві, на нього б чекала голодна смерть. Тому, кажу, навряд чи Бекі вшановувала особливою увагою котрогось із цих джентльменів. Вони були в неї на побігеньках, купували їй рукавички й квітки, залазили в борги за ложі в опері та робили безліч інших послуг. По-англійському вони розмовляли з чарівною простотою, і Бекі, на втіху собі й лордові Ставну, передражнювала того чи того просто в вічі й поважно хвалила їхні успіхи в англійській мові, чим неабияк розважала свого уїдливого заступника. Трюфіньї, щоб піддобритися до повірниці Бекі, нашої знайомої Брігс, подарував їй шаль і попросив передати листа, якого простодушна, стара панна і вручила при всіх тій, кому він був адресований; той твір смішив кожного, хто його читав. Читав його лорд Стайн, читали всі, крім чесного Родона, якому не обов’язково було знати все, що відбувалося в мейфейрському будиночку.
Бекі невдовзі почала там приймати не тільки «найкращих чужоземців» (фраза з нашого благородного, чарівного світського жаргону), але й багатьох найкращих представників англійського суспільства. Я маю на увазі не найдоброчесніших, і навіть не найнедоброчесніших, не найрозумніших, чи найдурніших, не найбагатших чи найродовитіших, а просто «найкращих»,— одне слово, людей, про яких не може бути поганої думки, таких, як вельможна леді Фіц-Вілліс, свята жінка, патронеса Олмека, вельможна леді Нудотлі, вельможна леді Грізель Макбет (у дівоцтві Дж.
Глаурі, дочка старого Грея Глаурі) та інші. Коли графиня Фіц-Вілліс (її милість належить до родини з Кіігг-стріт,— дивись словник Дебрета й Берка) запрошує когось до себе, він чи вона вже в безпеці. Про них уже не можна бути поганої думки. Не тому, що міледі Фіц-Вілліс краща за будь-кого іншого; навпаки, це зів’яла п’ятдесяти-семирічна особа, не вродлива, не багата й не цікава, але всі визнають, що вона належить до категорії «найкращих». А отже, й ті, хто в неї буває, теж «найкращі». І, мабуть, через давню неприязнь до леді Стайн (бо її милість, ще бувши юною Джорджіною Фредерікою, дочкою улюбленця принца Уельського графа Роміпунша, сама мріяла стати леді Стайн) ця велична, славетна проводирка світського товариства зводила визнати місіс Кроулі. Вона зробила перед нею вишуканий реверанс на тих зборах, де головувала, і не тільки заохочувала свого сина сера Кітса (його милість отримав посаду з допомогою лорда Стайна) відвідувати будинок місіс Кроулі, а й запросила її до себе і під час обіду перед усіма двічі дуже прихильно озвалася до неї. Того ж таки вечора про це вже знав весь Лондон. Люди, що зневажливо відгукувалися про місіс Кроулі, замовкли. Дотепний Уенгем, адвокат і права рука лорда Стайна, вихваляв її скрізь, де бував; багато хто з тих, що досі вагалися, негайно стали її шанувальниками; непоказний Том Тодд, що раніше радив лордові Саутдауну не ходити до жінки з такою сумнівною репутацією, тепер домагався, щоб його відрекомендували їй. Одне слово, її прийняли в коло «найкращих» людей. Ох, любі мої читачі й братове, не кваптеся заздрити сердешній Бекі; кажуть, що така слава недовговічна. Весь час доходять чутки, що навіть у найвибраніших колах люди не щасливіші за вбогих волоцюг, яким немає туди стежки, і Бекі, яка проникла в саме серце світського товариства і бачила на власні очі великого Георга IV, визнала потім, що й там теж була суєта.
Нам доводиться стисло розповідати про цей відтинок її кар’єри. Так само, як я не можу описувати франкмасонських таємниць, хоч здогадуюся, що то нісенітниці, так і невтаємничена людина не може змальовувати великий світ, тому краще хай тримає свою думку про себе, хоч би яка вона була.
