Майор красномовно й виразно пояснив йому, чому не можна грати; звичайно, він міг би підсилити свої настанови прикладом з життя Джорджевого батька, але не хотів жодним словом кидати тінь на пам’ять загиблого. Відвівши Джорджі додому, він пішов до себе й невдовзі побачив, як згасло світло в кімнаті Джорджі поруч з кімнатою Емілії, а за півгодини вона теж погасила світло. Я не знаю, що змушувало майора так уважно стежити за цим.
Л Джоз залишився біля грального столу; він не захоплювався азартними іграми, проте й не цурався їх: приємно було час від часу трохи полоскотати собі нерви.
До того ж у кишені його гаптованого бального жилета побрязкувало кілька наполеондорів. Він простяг руку через біле плече русявої жінки, що сиділа перед ним, поставив наполеондор і виграв. Жінка ледь посунулася, даючи йому місце біля себе, і скинула полу своєї сукні з вільного стільця.
Сідайте, й мені з вами пощастить,— мовила вона все ще з чужоземним акцентом, що дуже відрізнявся-від щирого, правильного «дякую», яким вона винагородила вдалий coup Джорджі.
Огрядний джентльмен озирнувся навколо, чи не бачить його хтось із вельможних осіб, опустився на стілець і промурмотів:-Авжеж, бог свідок, мені таки щастить! Я певен, що й вам пощастить зі мною.— Далі пішли інші компліменти, якими Джоз хотів приховати своє збентеження.
Ви часто граєте? — спитала незнайомка в масці.
Інколи ставлю два чи три наполеондори,— зверхнім тоном відповів Джоз, недбало кидаючи на стіл золотого.
Так, це цікавіше, ніж воювати з Наполеоном,— лукаво мовила маска, але, помітивши зляканий Джозів погляд, повела далі з милим французьким акцентом: — Ви граєте не задля виграшу. І я теж. Я граю, щоб забутися, та, на жаль, не можу.
Не можу забути давніх часів, мосьє. Ваш малий небіж — викапаний батько, а ви...
ви не змінилися... ні, змінились. Усі міняються, всі забувають, ні в кого немає серця!-Господи боже, хто ви? — вжахнувся Джоз.
Не впізнаєте, Джозефе Седлі? — сумним голосом запитала жінка і, скинувши маску, глянула на нього.— Ви мене забули?-Пожалься боже! Місіс Кроулі! — пробелькотів Джоз.
Ребека,— мовила вона і взяла його за руку, водночас не перестаючи стежити за грою.— Я зупинилася в готелі «Слон»,— повела вона далі.— Запитайте пані де Родон. Сьогодні я бачила свою милу Емілію — яка вона гарненька і яка щаслива! І ви також. Усі щасливі, крім мене, бідолашної, Джозефе Седлі ,і, витираючи сльози хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом, вона „ніби ненавмисне пересунула свою ставку з червоного на чорне.
Знов випало червоне, і вона програла.
Ходімо звідси,— мовила вона.— Погуляймо трохи, ми ж бо давні Друзі, правда, містере Седлі?-І містер Кірш, що на той час програв усі свої гроші, подався слідом за Джозефом осяяного місячним світлом вулицею, де мерехтіла ілюмінація і ледь виднів транспарант над приміщенням нашого посольства.
Розділ LXIV НЕПРИКАЯНИЙ
РОЗДІЛ
