Тож я дізнався, що в березні 1307 року, у Великодню суботу, спійманих Дольчина, Марґариту і Лонґіна доправили у місто Б'єлла і віддали в руки єпископа, який очікував на рішення Папи. Коли Папа дізнався про цю новину, він сповістив про це французького короля Філіпа, до якого написав: «Дійшла до нас вість вельми охвітна, що радість нам несе, і ликування, бо мерзосвітній гемон той, вилупок Веліялів і єресіарх гидомирний Дольчино разом зі своїми посіпаками гниє врешті у нашій темниці, а спіймано його у день святої вечері Господньої завдяки трудам преподобнішого брата нашого Раньєра єпископа Верчелійського по неабияких небезпеках, натугах, масакрах і частих потичках, а численний люд той, що йшов із ним, заражений сею пошестю, того ж самого дня вигублено до ноги». Папа був немилосердний до спійманих і наказав єпископові стратити їх. Й у липні того ж року, в перший день місяця, єретиків було передано світській владі. Дзвонили всі дзвони міста, а їх разом з катами посадили на віз, і під вартою стражників повезли той віз через ціле місто, і на кожному розі розжареними кліщами лихочинцям виривали плоть. Марґариту спалили першою, на очах у Дольчина, обличчя якого навіть не здригнулося, і рівно ж не чути було від нього жодного стогону, коли кліщі роздирали йому тіло.
І віз поїхав далі, а тим часом кати мордували його залізними прутами, встромляючи їх у посудини, повні гарячої смоли. Дольчино зазнав й інших тортур, та німо мовчав, хіба що здвигнув плечима, коли йому відрізали ніс, а коли відірвали чоловічий орган, то лиш глибоко зітхнув і вирвалось тоді в нього щось, наче зойк. Останні слова його свідчили про непокаянність, бо він заявив, що на третій день воскресне. Тоді його спалили, а попіл розвіяли з вітром.
Я згорнув рукопис, руки мої тремтіли. Я знав, що Дольчино скоїв чимало злочинів, але те, що його спалили, було жахливо. І на вогнищі він показав... що? Мученичу твердість духа чи зухвалість пропащого? Піднімаючись нетвердими ногами по сходах, які вели в бібліотеку, я зрозумів, чому це так схвилювало мене. Мені раптом згадалась одна подія, свідком якої я був кілька місяців до того, невдовзі після мого приїзду до Тоскани. Я навіть дивувався, як це я міг її майже забути, немов хвора моя душа хотіла стерти спогад, який марою тяжів над нею. Точніше, я не забув її, бо щоразу, коли чув, як згадують братчиків, перед моїми очима поставало це видовище, але я одразу проганяв його у потайні закутки моєї душі, немов вчинив гріх, бувши свідком того жахіття.
Саме тоді, у Флоренції, я й почув про братчиків вперше, бачивши, як один з них горить на вогнищі. То було ще заки я зустрів у Пізі брата Вільяма. Він мав прибути туди, але ще десь барився, й отець мій дозволив мені оглянути тим часом Флоренцію, про чудові храми якої ми чули чимало захоплених слів. Я повештався трохи Тосканою, щоб краще вивчити італійську посполиту говірку, і врешті на тиждень зупинився у Флоренції, бо багато чув про цей славний город і мені хотілося побачити його.
Сталося так, що тільки-но прибувши, я прознав про велику подію, яка схвилювала ціле місто. У ті дні в присутності єпископа та інших церковнослужителів чинився суд інквізиції над одним братчиком-єретиком, якого звинувачували у злочинах проти релігії. Люди, які мені про це розповіли, завели мене туди, а там я почув, як люди казали, що братчик сей, на ймення Михаїл, насправді був чоловіком побожним і проповідував покаяння та убогість, повторюючи слова святого Франциска, а перед суддів його привела злоба деяких жінок, які, вдаючи, нібито йдуть до нього на сповідь, приписали йому потім єретичні твердження; ба більше, люди єпископа схопили його якраз у домі цих жінок, і мене це здивувало, бо церковний муж не повинен іти зі святими тайнами у такі невідповідні місця, але, схоже, слабким місцем братчиків було те, що вони не мали великого пошанівку до правил пристойності, і, мабуть, була-таки якась правда у поголосках, які твердили, що вони не тільки єретики, але й люди недоброзвичайні (як про катарів завжди казали, буцім вони булгари і содоміти).
