«Так, тримаю, і чимало, - відповів він, показуючи на кілька полиць в кутку кімнати, заповнених десятками фоліантів. - Але тоді я шукав деякі книги, яких у себе тримати не міг, мало того - Малахія вперто не хотів видавати їх мені, аж я мусив просити дозволу в настоятеля. - Він стишив голос, немов не хотів, щоб я почув його. - Розумієш, у якомусь невідомому місці бібліотеки зберігаються навіть чорнокнижницькі твори, книги чорної магії, рецепти диявольського чар-зілля. Мені дозволили переглянути деякі з них, бо була така потреба, і там я сподівався знайти опис тієї трутизни та її дії. Але марно».
«Отже, ти розповів про неї Малахії».
«Звичайно, йому теж, а може, навіть тому ж Беренґарію, який йому допомагав. Але не варто робити поспішних висновків: не пам'ятаю вже, може, коли я про це розповідав, там були й інші ченці, адже іноді у скрипторії буває чимало люду...»
«Я нікого не підозрюю. Я лиш намагаюся зрозуміти, що могло статися. В кожному разі, ти сказав, що випадок цей стався кілька років тому, і постає питання: невже хтось викрав отруту тоді, щоб використати її лиш через стільки часу? Це свідчило б про лиху волю, яка потаймиру довго плекала вбивчі наміри».
Северин перехрестився з виразом жаху на обличчі. «Хай Бог простить нас усіх!» - мовив він.
Більш нічого було сказати. Ми накрили Беренґарієве тіло, яке мали приготувати в останню путь.
Ми саме виходили, коли ввійшов Малахія. Схоже, йому не дуже по мислі було бачити нас тут, і він відступив крок назад. Северин зсередини помітив його і сказав: «Ти до мене? Тобі треба...» І обірвав, зиркнувши на нас. Малахія зробив йому ледь помітний знак, немов кажучи: «Поговоримо пізніше...» Ми виходили, він входив, і всі троє ми опинилися разом у дверному проході. Малахія цілком непотрібно сказав:
«Я прийшов до брата-зілляра... У мене... у мене болить голова».
«То, певне, через затхле повітря в бібліотеці, - сказав йому Вільям тоном турботливого розуміння. - Приміщення здалося б обкурити».
Малахія ворухнув губами, немов хотів ще щось сказати, тоді зрікся свого наміру, схилив голову і ввійшов, а ми пішли собі.
«Що йому треба від Северина?» - спитав я.
«Адсо, - нетерпляче сказав учитель, - навчися сам ворушити мізками. - Тоді змінив тему: - Тепер нам треба розпитати деяких людей. Принаймні, - додав він, окидаючи поглядом дворище, - поки вони ще живі. До речі: відтепер нам слід добре вважати на те, що ми їмо і п'ємо. Бери завжди їжу зі спільної тарілки, а питво наливай з глечика, з якого вже пили інші. Після Беренґарія найбільше знаємо ми. Крім, звичайно, вбивці».
«Кого ж ви хочете зараз розпитати?»
«Адсо, - мовив Вільям, - ти вже зрозумів, що найцікавіші речі стаються тут вночі. Вночі гинуть люди, вночі хтось гуляє по скрипторії, вночі в ці мури приходять жінки... Тут є обитель денна і обитель нічна, причому нічна обитель, як це не сумно, викликає куди більший інтерес, ніж денна. Тому нас цікавить кожен, хто блукає тут ночами, включно, скажімо, з тим чоловіком, якого вчора ввечері ти бачив з дівчиною. Може, історія з дівчиною ніяк не стосується історії з трутизною, а може, й стосується. В кожному разі я зрозумів дещо про того вчорашнього чоловіка - то має бути хтось, хто чимало знає про нічне життя сього святого місця. І, про вовка промовка, онде він якраз іде».
І показав пальцем на Сальватора, який теж нас побачив. Я помітив, що він стишив крок, завагався, немов хотів уникнути нас, і зупинився, щоб повернути назад. Але то була лише мить. Очевидно, він зрозумів, що зустрічі не уникнути, і знов рушив з місця. Широко посміхаючись, він солодкавим голосом звернувся до нас зі своїм «benedicite»[204]. He даючи йому закінчити, мій учитель різким тоном заговорив до нього.
«Ти знаєш, що завтра тут буде інквізиція?» - спитав він.
Схоже, Сальватора це зовсім не втішило. Ледь чутно він спитав: «А я що?»
«А тобі краще сказати правду мені, бо я твій друг, до того ж мінорит, як і ти колись, аніж говорити її завтра сам знаєш кому».
Від такого різкого натиску Сальватор, схоже, покинув будь-яку думку про опір. Він покірливо глянув на Вільяма, немов даючи йому зрозуміти, що готовий розповісти все, що той йому звелить.
«Цієї ночі в кухні була якась жінка. Хто був з нею?»
«Ох, жонка, що продає себе як крам, лихе створіння єсть, і необичайне», - залементував Сальватор.
«Мене не цікавить, чи вона порядна дівчина. Мене цікавить, хто був там з нею!»
«Боже, ото лукавий ум у тих женщин! Денно й нощно токмо й в голові, оби лиш хлопа осмішити...»
Вільям рвучко схопив його за барки: «Хто був з нею, ти чи келар?»
