Сальватор зрозумів, що більше брехати нема сенсу. І почав свою химерну розповідь, з якої ми насилу зрозуміли, що він, аби приподобатися келареві, приводив йому дівчат із селища, впускаючи вночі у монастир, але яким шляхом, сказати нам не захотів. Одначе лицемірно присягався, що чинив це лиш з доброго серця, і в його словах вчувався кумедний жаль, що йому ніяк не вдавалося скористатися цим для власної насолоди і вмовити дівчину, щоб вона, задовольнивши келаря, вділила щось і йому. Усе це він виклав, липко і масно усміхаючись та підморгуючи, немов даючи зрозуміти, що говорить до чоловіків з плоті, звиклих до таких самих заведенцій. І зиркав на мене з-під лоба, а я не міг дати йому відсіч, хоч як мені хотілося, бо відчував, що нас пов'язує спільна таємниця, що він мій співучасник і товариш у гріху.
Тут Вільям вирішив піти до кінця. І спитав раптом його: «Ти познайомився з Ремиґієм до того, як пристав до Дольчина, чи опісля?» Сальватор упав йому в ноги, благаючи в сльозах не занапащати його і врятувати від інквізиції, і Вільям урочисто присягнув, що нікому не розповість того, що почує, і Сальватор, не вагаючись, видав келаря на нашу ласку. Вони познайомились на Лисому Урвиську, обоє були в зграї Дольчина, з келарем він утік і вступив у монастир в Казале, з ним же він перебрався до клюнійців. Белькочучи і затинаючись, він благав прощення, і було зрозуміло, що більше від нього дізнатися годі. Вільям вирішив, що варто спробувати заскочити Ремиґія зненацька, і залишив у спокої Сальватора, який побіг до церкви шукати потіхи.
Келаря ми знайшли в другому кінці монастиря, перед шпихлірем - він саме торгувався з кількома селищанами з долини. Він глянув на нас з острахом і спробував було вдати страшенно заклопотаного справами, але Вільям наполіг на розмові. Досі з цим чоловіком ми мало мали до діла; він був увічливий з нами, а ми - з ним. Того ранку Вільям звернувся до нього як до свого побратима по ордену. Келаря, схоже, збентежив цей довірливий тон, і з самого початку він відповідав з великою осторогою.
«З огляду на обов'язки ти, мабуть, змушений ходити по монастирі, коли всі інші вже сплять», - мовив Вільям.
«Коли як, - відповів Ремиґій, - іноді треба доробити якісь дрібні справи, і я мушу присвятити їм кілька годин свого сну».
«А коли так бувало, тобі ніколи не потрапляло на очі щось, що могло б підказати нам, хто, не маючи твоїх для цього причин, блукає десь поблизу кухні чи бібліотеки?»
«Якби я щось бачив, я б сказав настоятелеві».
«Слушно, - погодився Вільям і різко змінив тему: - Селище внизу не дуже заможне, правда?»
«І так, і ні, - відповів Ремиґій, - там мешкають селяни, які працюють на наших землях і залежать від монастиря, тому в урожайні роки їм теж поводиться добре. Приміром, у день святого Івана вони одержали дванадцять мірок солоду, коня, сім волів, бика, чотири телички, п'ять телят, двадцять овець, п'ятнадцять свиней, п'ятдесят курей і вісімнадцять вуликів. А крім того - двадцять вуджених підсвинків, двадцять сім горщиків смальцю, півчвертки меду, три чвертки мила, рибальську сіть...»
«Я зрозумів, зрозумів, - перебив його Вільям, - але погодься, це ще нічого не говорить про становище в селищі, скільки з його мешканців - монастирські селяни, скільки землі мають ті, хто на монастир не працює...»
«А-а, ти це маєш на увазі, - сказав Ремиґій, - пересічна сім'я іноді володіє навіть п'ятдесятьма відрізами землі».
«А скільки це - один відріз?»
«Ясна річ, чотири квадратні кусні».
«Квадратні кусні? А скільки це?»
«Кусень має тридцять шість квадратних стіп. А вісімсот лінійних куснів становлять п'ємонтську милю. І врахуй, що одна родина - на північних землях - вирощує оливкові дерева, які дають принаймні півчвертки олії».
«Півчвертки?»
«Авжеж, чвертка має п'ять мірок, а мірка - вісім гарців».
«Зрозуміло, - спантеличено мовив мій учитель. - У кожному селі своя міра. Вино, наприклад, ви вимірюєте в суліях?»
«Або у відрах. Шість відер - одне барильце, вісім барилець - одна бочівка. Або, якщо хочеш, відро має шість глечиків по два кухлі».
«Гадаю, я все зрозумів», - зневірено сказав Вільям.
«Ще щось хочеш знати?» - спитав Ремиґій тоном, у якому, як мені здалося, пролунав виклик.
«Так! Я питав тебе про те, як живеться тамтешнім людям, бо нині в бібліотеці я розмірковував над проповідями для жінок Гумберта Романця, а зокрема над розділом Ad mulieres pauperes in villulis[205]. Там він твердить, що жінки ці через своє злиденне становище більше від інших схильні до плотського гріха, і мудро каже, що вони peccant enim mortaliter, cum peccant cum quocumque laico, mortalius vero quando cum Clerico in sacris ordinibus constituto, maxime vero quando cum Religioso mundo mortuo[206]. Ти ліпше від мене знаєш, що навіть в таких святих місцях, як монастирі, полуденний біс не втомлюється спокушати. Цікаво, чи ти, маючи зносини з селищанами, не прознав часом, що хтось із ченців, не доведи Господи, схиляв якихсь дівчат до блуду».
