Справді, інші страхітливі події, що сталися після моєї гріховної зустрічі з дівчиною, примусили мене майже забути цю історію. Зрештою, після того як я висповідався перед братом Вільямом, душа моя позбулася гніту докорів сумління, які я відчув, прокинувшись після свого злочинного падіння, і мені здалося, що разом зі словами я передав братові Вільяму весь той тягар, який ці слова озвучували.
Навіщо ж іще потрібне благодатне омовіння сповіді, якщо не для того, аби просто на груди Нашого Господа зняти вагу гріха і докорів сумління, які є його наслідком, і разом з прощенням знов віднайти окрилену легкість душі, забувши про тіло, змучене злом? Та цілковито я не звільнився. Походжаючи у блідому й зимному сонці того зимового ранку, посеред метушні людей і тварин, я став згадувати минулі події по-іншому. Немовби зі всього, що трапилось, зосталось не каяття і розрада від покаяльного омовіння, а самі лиш образи людських тіл та кінцівок. У моїй надто збудженій уяві плигав привид Беренґарія, роздутого від води, і я здригався від огиди й жалощів. Тоді, щоб прогнати цю з'яву, моя тяма поверталась до інших образів, які недавно знайшли прихисток у моїй пам'яті, і я не міг уникнути того, щоб перед моїми очима (очима душі, але сливе немов і перед тілесними очима) ясно не постав образ дівчини, прегарної й грізної, мов військо, що вишикувалось до бою.
І знов собі обіцяю (я, ветхий переписувач досі не написаної книги, яка довгими десятиліттями промовляла у моїй душі) бути вірним літописцем, і не лише з любові до істини, чи з бажання (хоч яке воно шляхетне) напутити своїх майбутніх читальників, але й для того, щоб полегшити свою збляклу пам'ять, яка стомилася від видив, що катували її ціле життя. А отже, мушу розповісти все - не виходячи за межі пристойності, але без сорому. Тому тепер мені належить виразно і чітко описати те, що я думав тоді, коли, намагаючись приховати від себе самого свої думки, я проходжався по дворищі, іноді пускаючись бігти, немов щоб приписати швидкому рухові несподіване биття свого серця, коли зупинявся, щоб помилуватися працею челядників, сподіваючись, що це відверне мою увагу, коли на повні груди вдихав зимне повітря, як це робить людина, яка п'є вино, щоб забути свій страх або біль.
Але марно. Я думав про дівчину. Моя плоть забула насолоду, сильну, гріховну і минущу (а тому нікчемну), яку дало мені тілесне єднання з нею; та моя душа не забула її обличчя і не могла визнати спогад цей ганебним, ба навіть тріпотіла, немовби в обличчі її сяяли всі розкоші світу.
