Але у певну мить, коли ми саме проходили кімнатами південної башти, званими LEONES, моєму учителеві трапилось затриматися в кімнаті, багатій на арабські твори з чудернацькими рисунками на тему оптики; а оскільки того вечора ми мали із собою не один, а два каганці, я з цікавості відійшов у сусідню кімнату, помітивши, що проникливі й обережні законодавці бібліотеки зібрали там вздовж однієї зі стін книги, яких, безперечно, не вільно було нікому давати до читання. Написані вони були переважно бусурманськими мудрецями, які різними способами описували розмаїті недуги тіла і душі. І погляд мій упав на одну невелику книжку, прикрашену мініатюрами, які (на щастя!) були далекі від її предмета - на них були зображені квіти, вусики виноградної лози, тварини парами, цілющі зела: називалася вона Speculum amoris[243], творіння брата Максима з Болоньї, і в ній було чимало цитат з багатьох інших творів, присвячених любовній недузі. Як читальник уже зрозумів, сього було досить, аби розбудити мою хворобливу цікавість. Ба більше, назви сеї було досить, щоб знов запалити мій розум, який од ранку дрімав, а тепер його знов розхвилював образ дівчини.
Оскільки цілий день я відганяв од себе вранішні думки, напоминаючи собі, що вони не личать розсудливому і врівноваженому новіцієві, та й події того дня були достатньо багатими й напруженими, щоб відвернути мою увагу, апетити мої задрімали, і мені навіть здалося, що я звільнився від того, що було всього лиш минущим неспокоєм. Але варто було мені побачити ту книгу, і я зрозумів - «de te fabula narrator», - і переконався, що набагато глибше запав у любовну недугу, ніж мені здавалося. Опісля я дізнався, що, читаючи книги з медицини, ми завжди знаходимо у собі недуги, про які вони розправляють. І справді, ці сторінки - які я переглядав нишком, боячися, що ввійде Вільям і спитає, що за вчені твори привернули мою увагу, - переконали мене, що я страждаю саме сею недугою, а симптоми її були описані так блискуче, що я, з одного боку, занепокоївся через свою хворість (яку непомильно підтверджували численні auctoritates), але, з другого боку, мене втішив такий яскравий опис мого становища. Я-бо переконався, що болість моя є, сказати б, нормальною, адже стільки інших людей страждали нею в такий самий спосіб, і здавалось навіть, що автори, яким належали цитати, подробиці своїх описів списували з мене.
Я зворушився сторінками Ібн Газма, де любов означено як норовливу недугу, адже лік від неї у ній самій, та недужий не хоче зцілитись од неї, а болящий не прагне одужання (бачить Бог, це свята правда!). Я зрозумів, чому вранці мене так хвилювало все, що я бачив: бо кохання, схоже, входить через очі, як каже також Василій з Анкири, і непохибним її симптомом є те, що болящий надміру веселиться і водночас цурається інших людей, воліючи самотність (так було й зі мною того ранку); а ще їй товаришать інші явища, як-от навальний неспокій і таке приголомшення, що стражденний аж язика в роті забуває... Я злякався, прочитавши, що щирий закоханий, якому відібрано змогу бачити предмет його кохання, неодмінно впадає у стан виснаження, від якого може навіть злягти, а іноді хворість поймає мозок болящого і він страчає розум і починає марити (очевидно, я ще не дійшов до цього стану, бо цілком успішно досліджував бібліотеку). І мені стало моторошно, коли я прочитав, що з погіршенням недуги може настати смерть, і я подумав, чи та радість, яку справляла мені думка про дівчину, вартувала сеї найвищої пожертви тіла, не кажучи вже про загрозу для спасіння душі.
До того ж мене настрахала ще одна цитата з Василія, яка мовила «qui animam corpori per vitia conturbationesque commiscent, utrinque quod habet utile ad vitam necessarium demoliuntur, animamque lucidam ac nitidam carnalium voluptatum limo perturbant et corporis munditiam atque nitorem hac ratione miscentes, inutile hoc ad vitae officia ostendunt[244]». У такому розпачливому становищі я нізащо не хотів би опинитися.
