«Не в цім сенсі. Слід сформулювати гіпотези про те, якими можуть бути перші слова послання, а тоді перевірити, чи правило, яке з цього випливає, справедливе для решти напису. Приміром, тут Венанцій, безперечно, занотував ключ, який допомагає проникнути у finis Africae. Якщо припустити, що послання говорить саме про це, я раптом починаю вловлювати ритм... Спробуй-но роздивитись перші три слова, та не зважай на літери, а лиш на кількість знаків...
«Нічого».
«А мені спадає. Secretum finis Africae[139]... А якщо так, тоді останнє слово має мати однакові першу і шосту літери, і так воно справді є, ось тут двічі символ Землі. І перша літера першого слова, S, повинна бути такою ж, як і остання літера другого слова: і дійсно, ось тут повторюється знак Діви. Можливо, ми на добрій дорозі. Але то може бути просто лиш низка збігів. Треба знайти правило відповідності...»
«Де його знайти?»
«В голові. Вигадати його. А тоді перевірити, чи воно слушне. Але одна спроба, потім друга - і ця гра спроможна забрати мені цілий день. Та не більше - запам'ятай - нема бо таких таємних письмен, яких не можна було б розшифрувати, маючи дещицю терплячості. Але тепер ми надто забарились тут, а нам же треба побувати в бібліотеці. Тим паче, що без лінз я ніколи не прочитаю другої частини послання, а ти мені в цьому не допоможеш, бо знаки ці для твоїх очей...»
«Graecum est, non legitur»[140], - закінчив я, принижений.
«Отож-бо, бачиш, Бекон мав рацію. Учись! Та не варто журитися. Сховаймо пергамен і твої нотатки й ходімо в бібліотеку. Бо нині навіть десять пекельних полчищ не зможуть нас затримати».
Я перехрестився. «Але хто ж то міг бути тут перед нами? Бенцій?»
«Бенцій палав бажанням дізнатись, що ж там криється між Венанцієвими паперами, але мені не схоже, що він схильний грати з нами в такі лукаві ігри. Фактично він запропонував нам співпрацю, зрештою, як на мене, йому б забракло сміливості пробратися вночі у Вежу».
«Тоді Беренґарій? Чи Малахія?»
«Беренґарієві, гадаю, стало б духу щось таке зробити. Він, зрештою, теж відповідає за бібліотеку, його гризе сумління, що він зрадив якусь таємницю, і, подумавши, що Венанцій забрав звідти якусь книгу, хотів покласти її на місце. Піднятися нагору йому не вдалося, тепер він саме ховає цей том в якомусь місці, і коли він спробує повернути його на місце, ми, з Божою поміччю, зможемо схопити його на гарячому».
«Але то міг бути й Малахія, який мав ті ж мотиви».
«Я б сказав, ні. Малахія мав удосталь часу, щоб понишпорити у Венанцієвому столі, коли він зостався тут сам, щоб замкнути Вежу. Я це чудово знав, але не було способу цьому запобігти. Тепер ми знаємо, що цього він не робив. Якщо добре поміркувати, нема підстав підозрювати, що Малахія знав, що Венанцій побував у бібліотеці і забрав щось звідти. Це знають Беренґарій з Бенцієм, і це знаємо ми з тобою. Завдяки Адельмовій сповіді про це міг знати й Хорхе, але то напевно не він з такою прудкістю мчав стрімголов по гвинтових сходах...»
«Значить, або Беренґарій, або Бенцій».
«А чому не Пацифік з Тіволі чи якийсь інший чернець, якого ми бачили тут нині? Чи скляр Никола, який знає про мої окуляри? Чи той чудернацький тип Сальватор, який, подейкують, вештається ночами по монастирі невідомо навіщо? Нам не можна надто звужувати коло підозрюваних лише тому, що звірення Бенція скерували нас в якийсь один бік. Може, Бенцій хотів нас заплутати».
«Але він здався мені щирим».
«Звичайно. Але затям собі, що першим обов'язком доброго інквізитора є обов'язок підозрювати насамперед тих, хто здається щирим».
«Паскудна це робота, інквізиторство», - мовив я.
«Тому я її й покинув. І, як бачиш, мушу знов за неї взятися. Але гайда, ходімо в бібліотеку».
Ми піднялися назад у скрипторій, високо тримаючи каганець, цього разу східними сходами, які вели на заборонений поверх. Я згадав собі слова Алінарда про лабіринт й очікував речей моторошних. Коли ми опинились у забороненому для нас місці, я здивувався, побачивши семигранну залу, не дуже простору, без вікон, де панував сильний запах затхлості й плісняви, як, зрештою, на всьому поверсі. Нічого моторошного.
