У певний момент ми опинились у семикутній залі, звідки були вийшли (а її неважко було впізнати, бо там починалися сходи), і знову вирушили, тримаючись правого боку і намагаючись переходити прямо з кімнати в кімнату. Ми пройшли через три кімнати і опинилися перед глухою стіною. Єдиний вихід вів у ще одну кімнату, яка мала лишень одні двері, вийшовши через які ми проминули ще чотири кімнати і знов наштовхнулися на глуху стіну. Ми повернулись у попередню кімнату, яка мала два виходи, звернули у двері, через які ще не проходили, перетнули ще одну кімнату і знов опинились у початковій семикутній залі.
«Як називалася остання кімната, з якої ми повернули назад?» - спитав Вільям.
Я напружив пам'ять: «Equus albus[149]».
«Гаразд, пошукаймо її знов». Це було неважко. Звідти, якщо ми не хотіли повернутися по власних слідах, нам не залишалося нічого іншого, як пройти в кімнату під назвою Gratia vobis et pax[150], а там нам здалося, що праворуч є ще один прохід, який не повинен привести нас назад. І справді, ми пройшли ще раз через «In diebus illis» та «Primogenitus mortuorum» (чи справді то були ті самі кімнати, в яких ми недавно побували?), але врешті потрапили в кімнату, в якій ми, схоже, ще не були: «Tertia pars terrae combusta est»[151]. Але на той час ми вже не знали, де перебуваємо відносно східної башти.
Тримаючи свічку перед собою, я вирушив далі. Назустріч мені вийшов велетень грізного розміру, тіло його мінилось хвилями і пульсувало, немов привид.
«Диявол!» - скрикнув я і мало бракувало, щоб свічка випала мені з рук, коли я різко крутнувся, шукаючи прихистку у Вільямових обіймах. Він забрав мені свічку з рук і, відсунувши мене набік, з вельми шляхетною, як на мене, рішучістю ступив уперед. Він теж щось побачив, бо різко позадкував. Тоді знов нахилився вперед і підніс свічку горі. Тоді вибухнув сміхом.
«Воістину дотепно. Дзеркало!»
«Дзеркало?»
«Аякже, мій войовничий сміливцю. Недавно, в скрипторії, ти з такою відвагою кинувся був на правдивого ворога, а тепер страхаєшся свого власного відображення. Дзеркало, яке повертає тобі твій же образ, збільшений і викривлений».
Він узяв мене за руку і підвів до стіни навпроти входу до кімнати. Тепер на хвилястому склі, освітленому зблизька свічкою, я побачив два наші відображення, гротесково спотворені, які міняли форму і зріст залежно від того, чи ми підходили ближче, чи віддалялися.
«Тобі б варто почитати якийсь трактат з оптики, - мовив Вільям весело, - бо засновники бібліотеки, без сумніву, його читали. Найкращі з них написали араби. Альгазен написав трактат De aspectibus[152], де, наводячи точні геометричні доведення, він говорив про силу дзеркал. Деякі з них, залежно від того, яку форму має їхня поверхня, можуть збільшувати менші речі (чим же іншим є мої лінзи?), інші ж показують перевернуті чи нахилені образи або ж відображають два предмети замість одного і чотири замість двох. Ще інші, як от оце, роблять з карлика велетня, а з велетня - карлика».
«Господи Ісусе! - мовив я. - Отже, це і є ті видіння, що їх дехто буцімто мав у бібліотеці?»
«Можливо. Вельми, вельми вигадлива ідея. - Він прочитав картуш на стіні над дзеркалом: "Super thronos viginti quatuor". - Ми вже це бачили, але в тій кімнаті не було дзеркала. А ця, між іншим, не має вікон, хоч вона й не семикутна. Де ж ми? - Він озирнувся навколо і підійшов до шафи: - Адсо, без моїх благословенних oculi ad legendum не можу зрозуміти, що написано на цих книжках. Прочитай мені кілька назв».
Я взяв навмання якусь книжку: «Учителю, тут нічого не написано!»
«Як це? Я ж бачу, що написано, подивись, що там?»
«Не можу нічого прочитати. Це не літери нашої абетки, і це не по-грецькому, я б упізнав. Це щось схоже на хробаків, або змійок, а може, сліди від мух...»
«Ага, це по-арабському. А ще подібні є?»
«Так, є кілька. Але ось, слава Богу, одна латиною. Аль... Аль Куварізмі, "Tabulae"».
«Астрономічні таблиці Аль Куварізмі, переложені Аделярдом з Бата! Вельми рідкісний твір! Нуж-бо, далі».
«Іса ібн Алі, "De oculis"[153], Алькінді, "De radiis stellatis"[154]...»
«Тепер подивись на столі».
Я розгорнув великий фоліант, який лежав на столі, під назвою «De bestiis»[155]. Мені трапилась сторінка з вишуканою мініатюрою, яка зображала прегарного єдинорога.
«Чудово зроблено, - прокоментував Вільям, який зображення бачив добре. - А ця?»
Я прочитав: «"Liber monstrorum de diversis generibus"[156]. Тут теж чудові образки, але, схоже, вони давніші».
Вільям нахилився над книгою: «Мініатюри виконали ірландські ченці щонайменше п'ять століть тому. Натомість книжка з єдинорогом набагато пізніша, мені здається, що зроблена вона на французький манір». Ще раз лучилося мені подивляти вченість мого наставника. Ми ввійшли у наступну кімнату і перейшли ще через чотири кімнати, всі вони мали вікна і були повні фоліантів невідомими мовами, а крім того, там було трохи творів з окультних наук; відтак ми наштовхнулись на стіну, яка примусила нас повернути назад, бо останні п'ять кімнат переходили одна в одну, не маючи інших виходів.
