Ім'я Рози полностью

Мене вразив спокій і безжурність, з якою вони віддавалися своїй праці, мовби їхнього побратима не шукали гарячково по цілому монастирі і мовби ще двоє братів не загинуло раніше за страхітливих обставин. Ось вона, мовив я сам до себе, велич нашого чину: впродовж довгих століть його люди бачили, як юрмища варварів грабують їхні обителі, як цілі царства западаються у вогненні вири, а все ж далі тривали в любові до пергаменів і чорнила, далі, ледь ворушачи губами, читали слова, які передавалися зі століття у століття, і самі переповідали їх майбутнім вікам. Вони читали і переписували, коли наближався кінець тисячоліття, чому ж їм не робити сього зараз?

Напередодні Бенцій зізнався, що готовий допуститися гріха, аби лиш запопасти рідкісну книгу. Він не обманював і не жартував. Чернець, звісна річ, повинен любити свої книги смиренно, прагнучи їхнього добра, а не звеличення власної допитливості; та спокуса знань для ченців є тим самим, чим для мирян є перелюб, а для білого духовенства - жадоба багатства.

Я гортав каталог, і мені перед очима шалено танцювали таємничі назви: Quinti Sereni de medicamentis, Phaenomena, Liber Aesopi de natura animalium, Liber Aethici peronymi de cosmographia, Libri tres quos Arculphus episcopus Adamnano escipiente de locis sanctis ultramarinis designavit conscribendos, Libellus Q. Iulii Hilarionis de origine mundi, Solini Polyshistor de situ orbis terrarum et mirabilibus, Almagesthus[159]... Мене не дивувало, що таємниця злочинів явно пов'язана з бібліотекою. Для цих мужів, які присвятили себе писанню, бібліотека була водночас небесним Єрусалимом і підземним світом на межі між незнаною землею і пеклом. Бібліотека, її обіцянки і заборони панували над ними. Вони жили з нею, для неї і, можливо, всупереч їй, гріховно сподіваючись вирвати у неї колись всі її тайнощі. Чому б їм було не ризикнути життям, щоб втамувати допитливість свого розуму, чому б не допуститися вбивства, щоб перешкодити комусь заволодіти їх ревно береженою таємницею?

Звісно, це все спокуси, гординя ума. Цілком іншого монаха-переписувача уявляв собі наш святий засновник - здатного переписувати, не розуміючи, готового покластися на Божу волю, охочого писати, бо писання - то його молитва. Чому тепер все не так? Ох, не лише в цім, звичайно, занепад нашого ордену! Він став надто могутнім, його старші змагаються з королями, хіба Аббон не був прикладом монарха, який з монаршою поставою намагається владнати спір між іншими монархами? Навіть знання, що його громадили монастирі, тепер використовувалося як товар на обмін, стало підставою для гордині, приводом до хвастощів і величання; як лицарі пишаються зброєю і хоругвами, так наші абати пишаються розписаними фоліантами... Тим паче (це просто божевілля!), що наші монастирі вже втратили навіть першенство в мудрості: катедральні школи, міські корпорації, університети тепер теж переписували книги, ба навіть більше і краще від нас, і творили нові - може, то й була причина всіх нещасть.