Він підморгнув мені і сказав своєю чудною говіркою, що надолужує за всі ті роки, впродовж яких мусив постити. Я почав розпитувати його. І він повідав мені про своє страдницьке дитинство у селищі, де повітря було нездорове, часто дощило, поля пріли, і все отруювали смертоносні міазми. Як я зрозумів, цілими місяцями там нуртували повені, тому на полях не видно було борозен, і мірка зерна давала хіба що один гарець, а з гарця вже й зовсім не було нічого. Синьйори були такі ж бліді, як і злидарі, проте, зауважив Сальватор, злидарі мерли більше, ніж синьйори, може, тому (додав він, усміхаючись), що їх самих було більше... Гарець зерна коштував п'ятнадцять сольдів, а мірка - шістдесят, проповідники голосили кінець світу, але Сальваторові батьки й діди пригадували, що так само було і в давнину, і доходили висновку, що світові весь час настає кінець. І от, коли поїли вже всіх здохлих птахів і всіх нечистих тварин, яких тільки можна було знайти, пішов поголос, буцім хтось із селищан став викопувати мерців. Сальватор дуже дотепно, мов якийсь лицедій, зображав, як ці «лихі людяки» наступного дня по якомусь похороні пальцями порпалися в землі на цвинтарі. «Мням!» - мовив він і надкусив свій ягнячий паштет, але на лиці його я побачив гримасу людини у безвиході, яка пожирає труп. А деяким нечестивцям, гіршим від інших, мало було порпання в посвяченій землі, і вони, наче розбишаки, замаювалися в лісі і нападали на подорожніх. «Чик!» - казав Сальватор, приклавши ніж до горла, і «Мням!». А найгірші з гірших приманювали яйцем або яблуком дітей і пожирали їх, але, вельми серйозно уточнив Сальватор, перше їх зваривши. Він розповів, як один чоловік приходив у селище і продавав за безцінь варене м'ясо, а селищани не могли збагнути, звідки в нього таке щастя, але потім священик пояснив, що то людське м'ясо, і розлючена юрба розтерзала того чоловіка. Але в ту ж ніч один селищанин пішов і розкопав могилу вбитого і з'їв плоть канібала, а коли його викрили, селище засудило до смерті і його.
Але Сальватор розповів мені ще дещо. Я натужно намагався згадати відому мені дещицю провансальської мови та італійських говірок, поки він знівеченими словами розповідав мені історію своєї втечі з рідного селища і блукання світами. Тоді в його оповіді я впізнав багатьох з тих, кого мені довелось зустріти по дорозі раніше, а тепер впізнаю багатьох інших, з ким я зазнайомився згодом, тому я далеко не певен, що з відстані часу не приписую йому пригод і злодіянь, що їх чинили інші, до нього і після нього, бо всі ці люди тепер у моїй стомленій тямі зливаються і творять єдиний образ, велика бо сила уяви, яка, поєднуючи спогад про золото і спогад про гору, вміє створити ідею золотої гори.
Не раз під час мандрів я чув, як Вільям говорив про посполитих, і словом цим деякі його брати по чину звали не лише простолюдців, а й усіх невчених людей. Це слово завше здавалось мені надто загальним, бо в італійських містах я зустрічав людей купецького і ремісничого стану, які кліриками не були, але не були й неуками, хоч знання свої висловлювали посполитим наріччям. А деякі володарі, які правили в той час на цьому півострові, нічого не тямили ні в богословській науці, ні в медицині, ні в логіці чи латині, але, безперечно, зовсім не були посполитими чи простаками. Тому уявляється мені, що учитель мій, говорячи про посполитих, теж дещо спрощував. Але Сальватор, без сумніву, був-таки посполитим, він походив з місцевості, яку століттями розпинав голод і знущання феодальних синьйорів. Він був посполитий, але не безмозкий. Утікши з рідного дому, він тягнувся до іншого світу, який, за його словами, мав подобу країни Кокань, де з дерев, які сочаться медом, звисають голови сиру і пахучі ковбаски.
Під спонукою цієї надії, не бажаючи визнати, що світ цей є всього лиш паділ плачу, де (як мене вчили) неправда теж є даром Провидіння, який зберігає рівновагу речей, хоч часто нам цього не збагнути, Сальватор мандрував різними краями, від свого рідного Монферрато до Ліґурії, а тоді з Провансу до земель французького короля.
