З другого боку, я хотів з'ясувати, що ж означають настоятелеві натяки, і мені не давала спокою думка про фра Дольчина, про якого я майже нічого не знав. А все ж привид його був немов невидимо присутній при багатьох розмовах, що їх я почув за ті два дні.
Тому я й спитав навпростець: «Чи не зустрічав ти бува у своїх мандрах фра Дольчина?»
Реакція Сальватора була вельми особливою. Він вителющив очі, якщо їх можна було ще більше вителющити, почав безперестанку хреститися, пробурмотів кілька обривистих фраз мовою, якої я того разу справді зовсім не зрозумів. Але мені здалося, що він заперечує. Досі він дивився на мене прихильно й довірливо, я б навіть сказав - приязно. А в ту мить він зиркнув на мене мало не з ненавистю. А тоді під якимось приводом пішов геть.
Мене пожирала цікавість. Ким же був той чернець, який вселяв страх у кожного, хто чув його ім'я? Я вирішив не стримувати більше свого бажання знати. Думка блиснула мені в голові. Убертин! Він сам назвав це ім'я, ще першого вечора, коли ми з ним зустрілися, і він добре знав історію, явну і потайну, братів, братчиків і всіх інших угруповань останніх років. Де ж його знайти о цій порі? Він напевне в церкві, заглиблений в молитву. А позаяк я мав трохи вільного часу, туди я й пішов.
Але там його не було, і я не бачив його аж до вечора. І так моя цікавість зосталася незаспокоєною, а тим часом скоїлися інші події, про які тепер пора розповісти.
Вільяма я знайшов у майстерні, він працював разом з Николою, обоє були вельми заглиблені у свою роботу. Вони розклали на столі силу-силенну маленьких скелець, призначених, мабуть, для вітражів; деякі з них були вже зменшені відповідними інструментами до бажаної товщини. Вільям випробовував їх, підносячи собі до очей. Никола ж пояснював ковалям, як ті мають зробити хомутець, у який потім буде вставлено підхожі скельця.
Вільям роздратовано бурчав, бо лінза, яка поки що найбільше його задовольняла, була смарагдового кольору, а він, мовляв, не хоче, щоб пергамени в його очах були схожі на моріжки. Никола відійшов, щоб понаглядати за ковалями. Поки Вільям перебирав скельця, я переповів йому свою розмову з Сальватором.
«Немало пережив цей чоловік, - мовив він, - може, він і справді братався з дольчиніянами. Монастир цей - цілий мікрокосм, і до повної картини бракує ще хіба легатів Папи Йоана і брата Михаїла».
«Учителю, - сказав я йому, - я геть нічого не тямлю».
«У чому не тямиш, Адсо?»
«Насамперед, у відмінностях між різними гуртами єретиків. Але про це я розпитаю вас пізніше. Тепер же мене мучить питання, що таке сама відмінність. Мені здалося, що, бесідуючи з Убертином, ви хотіли довести йому, що всі вони, святі та єретики, на один копил. Натомість розмовляючи з настоятелем, ви силкувалися пояснити йому відмінності між одним єретиком і другим та між єретиком і православним. Тобто, ви докоряли Убертинові, що він вважає відмінним те, що насправді однакове, а настоятелеві - що він вважає однаковим те, що насправді різниться».
Вільям поклав на мить лінзи на стіл. «Любий мій Адсо, - мовив він, - спробуймо встановити певні дистинкції, застосовуючи термінологію і метод паризької школи. Отже, там кажуть, що всі люди мають ту саму субстанціальну форму, я не помиляюсь?»
«Звичайно, - мовив я, пишаючись своїми знаннями, - вони живі створіння, обдаровані розумом, і їм властива здатність сміятися».
«Чудово. Але Тома відрізняється від Бонавентури, бо Тома гладкий, а Бонавентура - худий, а може виявитися також, що Уґучон лихий, а Франциск - добрий, Альдемар флегматичний, а Аґілульф - жовчний. Чи ні?»
«Це безперечно так».
«Значить, різні люди тотожні між собою у сенсі їх субстанціальної форми і відмінні у сенсі акцидентальних ознак, себто в тому, що стосується їх зовнішньої форми».
«Звісно, це так».
«То ж коли я кажу Убертинові, що і в основі любові до добра, і в основі любові до зла лежить та сама людська природа у всій складності її діянь, я намагаюсь переконати Убертина в тотожності людської природи. Коли я потім кажу абатові, що є різниця між катаром і вальденсом, я наголошую на розмаїтості їх акцидентальних ознак. І я наголошую на цьому, бо буває, що спалюють вальденса, приписуючи йому акцидентальні ознаки катара, і навпаки. А коли спалюють людину, то спалюють її індивідуальну субстанцію і знищують те, що було конкретним актом існування, а тому чимось благим, принаймні в очах Бога, який підтримував це існування. То що скажеш, хіба це не достатня причина наголошувати на відмінностях?»
