Коли ми ввійшли, мою увагу одразу привернуло дзюрчання води, яке було несподівано й приємно почути в такому високому сухому місці. Воно було так само природне, як і звук гірського струмка. Звук лунав із фонтана монастиря, де ченці колись проводили час у молитвах. Фонтан являв собою шестикутну чашу із червоного мармуру, прикрашену різьбленням, на якому був зображений мініатюрний монастир — копія сучасного, що стояв поруч із нами. Чаша фонтана стояла на шести колонах, а ще крізь одну — сьому — у центрі піднімався струмінь води. По краях резервуара було шість краників, через які вода виливалася вниз, у басейн. Цей звук був схожий на чарівну музику.
Коли я підійшла до краю монастиря й сіла там на невисоку плиту, мені відкрився крутий спуск на кілька тисяч футів, і я побачила гірські водоспади, які здавалися білими на тлі синього лісу на схилах. Піднявшись на вершину, довкола ми побачили обриси неприступних скель Піренеєс-Оріентале. На такій відстані водоспади линули безшумно або здавалися просто туманом, а позаду нас, не вгаваючи, плескався й дзюрчав фонтан.
— Монастирське життя, — прошепотів батько, сідаючи поруч зі мною на стіні. У нього був дивний вираз обличчя, він поклав мені руку на плече, що робив дуже рідко. — На перший погляд, воно може здатися мирним, але насправді воно дуже суворе.
Ми сиділи й дивилися через цю безодню, таку глибоку, що вранішні промені сонця навіть ще не досягли ущелини внизу. Щось зависло й блискало в небі під нами, і я зрозуміла ще до того, як батько сказав мені, що це був хижий птах, який полював серед високих скель — він висів, як підвішений лист міді.
— Побудований вище рівня, на якому літають орли, — задумливо продовжував батько. — Ти знаєш, що орел — це дуже давній християнський символ, символ святого Івана. Матвій, святий Матвій, — це ангел, а Лука — це був віл, а святий Марко — це, звичайно ж, крилатий лев. Зображення цього лева можна помітити по всьому узбережжю Адріатичного моря, тому що він був ангелом-хоронителем Венеції. У своїх лапах він тримає книгу. Якщо книга розкрита, це означає, що статуя побудована в той час, коли у Венеції панував мир. Якщо книга закрита, значить, Венеція воювала. Ми бачили такого в Рагусі, пам’ятаєш? Біля одних воріт був зображений лев із закритою книгою. А зараз ми бачили орла, що охороняє це місце. А його треба охороняти, це так. — Він насупився, підвівся і відійшов убік. Мене вразило те, що він шкодував мало не до сліз, що ми прийшли сюди. — Може, підемо на екскурсію?
Тільки коли ми стали спускатися сходами до склепу, я знову помітила в батькові невимовне почуття страху. Ми уважно оглянули келії, каплиці, неф, старі приміщення кухні. Склеп був останнім пунктом у нами ж придуманому турі — найжахливіше на десерт, як сказав батько в одній із церков. Скрипучими сходами батько спускався надто обережно, тримаючи мене позаду, навіть не подавши руки, коли ми спустилися в саму глиб скелі. У темряві підземелля нас накрило неймовірно холодним подихом. Інші туристи рушили далі, розглянувши все, і ми залишилися там самі.
— Це був неф першої церкви, — знову взявся пояснювати мені батько, ніби між іншим, зовсім звичайним голосом. — Коли абатство розрослося і з’явилася можливість будувати далі, ченці просто піднялися вгору й побудували нову церкву над старою.
Свічки, що горіли на важких кам’яних колонах, проганяли темряву із цієї кам’яної обителі. На стіні було висічено хрест, що нависав тінню над кам’яним вівтарем і саркофагом у далекому куті нефа. Уздовж стін склепу видно було ще два чи три саркофаги, маленькі й примітивні, без усяких написів. Батько глибоко зітхнув, озираючись навколо у цій холодній кам’яній дірі в скелі.
— Тут спочивають із миром настоятелі-засновники й кілька інших ченців, які жили пізніше. Це місце завершить наш тур. Гаразд? Давай пообідаємо.
Коли ми стали виходити, я зупинилася. Нестерпне бажання запитати батька, що він знав про Сен-Матьє і що він згадав, накрило мене хвилею, і я була майже в паніці. Але його спина, широка, у чорному лляному піджаку ніби говорила мені: «Почекай, на все свій час». Я обернулася й поглянула на той саркофаг, що стояв у далекому кутку давньої базиліки. Цей саркофаг здавався грубим і байдужим при спокійному світлі. Що б не було в ньому — це вже минуле, і здогади не оживлять його.
