Тепер мені треба було міркувати і точно, і швидко. Спочатку я переконався в тому, що мені повідомив Россі: йому хтось погрожував (у моєму випадку цей хтось був немитий бібліотекар із дивною зовнішністю), і в цієї істоти були рани на шиї. Припустимо, сказав я собі, майже глузуючи з безглуздості речей, у які починав вірити, припустимо, що цього бібліотекаря вкусив вампір зовсім недавно. Россі викрали з його кабінету, залишивши кривавий слід, нагадав я собі, лише дві ночі тому. Дракула, якщо він існував, здавалося, бажав отримати не тільки кращі академічні уми цього світу (я згадав бідолашного Хеджеса), але також і бібліотекарів та архівних працівників. Ні (я випростався, раптом щось зрозумівши), він віддає перевагу тим, хто займається архівами, хоч якимось чином пов’язаними з легендою.
Спочатку це був чиновник, який відібрав карту в Россі в Стамбулі. Потім учений зі Смітсонівського університету, подумав я, згадавши зміст останнього листа Россі. І, звичайно ж, сам Россі, якого небезпека підстерігала на кожному кроці, тому що в нього був примірник однієї з цих «милих книг», до того ж він переглядав інші документи, які хоч якось стосувалися цієї справи. І сьогоднішній бібліотекар, хоча в мене не було доказів того, щоб він мав справу з документами про Дракулу. І, нарешті… я!?
Я узяв свій портфель і швидкими кроками попрямував до телефонної кабінки, що знаходилась біля студентського гуртожитку.
— Відділ інформації університету, будь ласка, — там за мною ніхто не стежив, наскільки я міг бачити, але я зачинив двері і крізь них розглядав перехожих. — Чи є у вас у списку міс Хелен Россі? Так, аспірантка, — ризикнув я.
Оператор університетського телефону була лаконічною, я чув, як вона повільно перегортає сторінки.
— У нас є X. Россі, вона значиться в жіночому гуртожитку для аспірантів, — сказала вона.
— Так, це вона, дуже дякую, — я записав номер і набрав його.
Жіночий голос відповів різко й непривітно:
— Міс Россі? Так? Хто телефонує, скажіть, будь ласка?
О Боже, я не подумав про це.
— Її брат, — швидко відповів я. — Вона сказала мені, що її можна знайти за цим номером.
Я почув звук кроків, які віддалялися, потім більш упевнені кроки, які поверталися до телефону, і чиясь рука підняла слухавку.
— Спасибі, місіс Левіс, — сказав голос удалині, ніби натякаючи на те, що її треба залишити саму.
А потім вона заговорила просто в моє вухо, і я згадав той низький, упевнений голос, що чув у бібліотеці.
— У мене немає брата, — сказала вона. Це пролунало як попередження, а не констатація факту. — Хто ви?
Батько потирав руки на холодному вітрі, через що рукава на його курточці м’ялися, як цигарковий папір. «Хелен», — подумала я, не наважуючись вимовити ім’я вголос. Це ім’я мені завжди подобалося, воно нагадувало мені про героїзм і красу, про зображення Єлени Троянської на дорафаелівських фресках, які я пам’ятала з книги «Іліада для дітей», що була в мене в Сполучених Штатах. Але насамперед це було ім’я моєї матері, а про неї батько ніколи не розповідав.
Я пильно подивилась на нього, але він уже заговорив про інше.
— Давай покуштуємо гарячий чай в одній із тих кав’ярень унизу, — сказав він. — От що мені зараз треба. А ти хочеш?
Тоді я вперше помітила, що його обличчя, його гарне, увічливе обличчя дипломата було затьмарене тінню, через яку під очима з’явилися темні кола, а ніс дуже вирізнявся на тлі цього. Таке враження, що він ніколи не спить стільки, скільки потрібно. Він підвівся і потягнувся. Тоді ми востаннє подивилися на запаморочливі краєвиди. Батько притримував мене, ніби боявся, що я впаду.
В Афінах батько став стомленим і нервовим — я помітила це першого дня. Що ж до мене, то мені було там весело: мені подобалося змішане відчуття духу руйнування й життєвості, задушливий потік вихлопних газів, машини, що снували навколо площ і парків, поміж пам’яток старовини. Мені подобався ботанічний сад, у центрі якого стояв лев у клітці, приголомшливий Акрополь із відкритим рестораном, по боках якого тріпотів на вітрі навіс. Батько пообіцяв, що, як тільки в нього буде час, ми піднімемося нагору, щоб помилуватися панорамою. Був лютий 1974 року, ми вперше за три місяці взагалі поїхали кудись, і він неохоче взяв мене з собою, оскільки йому не подобалось, що вулицями Греції ходило багато військових. Я збиралася насолодитися по максимуму кожною миттю.
