— Ми зазвичай так не робимо, — сказала вона.
— Але це незвичайна ситуація, — зізнався я, — буду з вами відвертий: мені треба переглянути один розділ цієї книги, щоб підготувати іспит для них, і, розумієте, я позичив свій примірник одному студентові, а він не може її ніяк знайти. Це була моя помилка, але ви ж знаєте, як воно буває з цими студентами. Мені дуже потрібна ця книга.
Вираз її обличчя пом'якшився, вона майже співчувала мені.
— Це жахливо, так? — сказала вона, киваючи. — Ми так багато книг втрачаємо кожного семестру, якби ви знали! Почекайте, я перевірю, чи можу дізнатися ім’я, але не кажіть, що я вам його дала, добре?
Вона відвернулася й почала шукати в шухлядках шафи, а я стояв і міркував над подвійністю своєї натури, яку щойно виявив. Коли це я навчився так брехати? Ця думка давала мені якесь незатишне задоволення. Коли я стояв там, то раптом помітив, як іще один бібліотекар біля вівтаря підійшов ближче й став спостерігати за мною. Це був худий чоловік середніх літ, я часто бачив його тут, він був тро&и вищий від своїх колег, на ньому був зношений твідовий піджак і блякла краватка. Може, тому що я бачив його раніше, я був уражений його зовнішнім виглядом. Його обличчя було висушеним, хворобливо-жовтого кольору, ніби він був серйозно хворий.
— Можу вам допомогти? — запропонував він раптом, немов підозрював, що я можу вкрасти щось зі стола, якщо за мною не стежити.
— Ні, дякую, — я кивнув у бік бібліотекарки. — Мені вже допомагають.
— Розумію.
Він відійшов убік, коли вона повернулася й поклала переді мною аркуш паперу. Тієї миті я не знав, куди дивитися. Сторінка попливла в мене перед очима, тому що другий бібліотекар повернувся боком і нахилився до книг, які вже повернули, щоб розібратися з ними. Коли він нахилився до них, на якусь мить його шия оголилася й трохи вище комірця я побачив дві жахливі ранки, що вже загоїлись, а під ними на шкірі огидно зміїлася засохла кров. Потім він випростався й відвернувся, тримаючи у руках книги.
— Вам це було потрібно? — запитала мене жінка-бібліотекар. Я подивився на сторінку, яку вона підсунула до мене. — Бачите, це картка Брем Стокер, «Дракула». У нас є тільки один примірник.
Неохайний бібліотекар раптом упустив книгу додолу. Від цього звуку пішла луна по всьому високому нефі. Він випростався й подивився просто на мене: я ніколи не бачив, щоб у людському погляді було так багато ненависті й погрози.
— Так вам це було потрібно? — наполягала жінка.
— О ні, — сказав я, намагаючись тримати себе в руках. — Ви, мабуть, не зрозуміли мене. Я шукаю книгу Гіббона «Розквіт і занепад Римської імперії». Я сказав вам, що викладаю курс із цієї теми, нам потрібні зайві примірники.
Вона дуже насупилася.
— Алея думала…
Мені було огидно кривдити її, навіть тоді, коли вона була зі мною такою толерантною.
— Та нічого, — сказав я. — Може, я не дуже уважно дивився. Я піду знову перевірю каталог.
Тільки-но я сказав слово «каталог», хоча розумів, що вже перебрав міру, користуючись своєю новою якістю брехати, як високий бібліотекар звузив очиці й відвернув голову, як тварина, що стежить за рухами жертви.
— Щиро вам дякую, — промурмотів я чемно й відійшов убік, почуваючи, як ті пильні очі дивилися мені в спину, поки я йшов довгим проходом. Я удав, що йду до каталогу, потім закрив свій портфель і рішуче попрямував до виходу, через який уже заходили студенти, щоб здобути знання зранку. На вулиці я знайшов лавку, що найбільше освітлювалася сонцем, підпер спиною одну з нових готичних стін — звідти я міг бачити всіх, хто ходив навколо мене. Мені треба було п’ять хвилин посидіти й подумати.
Міркування, як учив мене Россі, мали заощаджувати час, а не марнувати його.
Хоча того, що відбувалося, було для мене занадто багато, щоб усе швидко обміркувати. У ту приголомшливу мить я був уражений не тільки ранами на шиї в бібліотекаря, а також ім’ям читача, що перехопив у мене «Дракулу». Його звали Хелен Россі.
Вітер був холодним і надзвичайно сильним. Батько зупинився тут і дістав із сумки для фотоапарата, де крім того були також капелюхи і маленька аптечка першої допомоги, дві непромокальні куртки. Ми мовчки надягли їх на наші светри, і батько продовжував:
— Сидячи там у променях пізнього весняного сонця і спостерігаючи, як університет повертається до звичайних справ, я раптом відчув заздрість до всіх студентів і викладачів, які ходили то туди, то сюди. Вони думали, що завтрашній іспит був для них найважливішим, а факультетські інтриги занадто драматичними. Жоден із них не міг зрозуміти мого скрутного стану, ніхто не міг допомогти мені вибратися з нього. Раптом я відчув самотність, ніби мене вигнали з університету, з мого всесвіту — я був схожий на бджолу, яку вигнали з вулика. І такі зміни сталися лише за сорок вісім годин, із подивом відзначив я.
