— Церква святої Марії, — вів далі батько, — була гарним зразком вікторіанського стилю, вона стояла в старій частині університетського містечка. Я сотні разів проходив повз неї, але жодного разу не бував усередині. Зараз мені здавалося, що ця католицька церква була добрим помічником у справі з такими жахами. Хіба католицизм щодня не боровся проти крові й повсталої плоті? Хіба він не був експертом у марновірствах? Я чомусь сумнівався, що прості гостинні протестантські каплиці, яких було багато в університетському містечку, могли допомогти в такій справі: вони не виглядали досить переконливо, щоб мати справу з живим мерцем. Я був упевнений, що великі квадратні пуританські церкви, які розташовувалися серед дерев, не допоможуть у сутичці з європейським вампіром. Їхньою справою було палити відьом — звичайна річ серед сусідів. Звісно, я прийшов до церкви святої Марії ще раніше, ніж припускала моя співрозмовниця. Чи прийде вона? Це була перша частина іспиту.
На щастя, церква святої Марії була відчинена, усередині було темно й пахло воском і старою оббивкою. Дві бабусі в капелюшках зі штучними квітами прикрашали живими квітами вівтар. Я зайшов досить тихо й сів на останній лаві, звідки міг бачити двері, а мене не міг бачити ніхто, хто 6 не зайшов. Мені довелося довго чекати, але тиша й шепіт бабусь заспокоїли мене. Уперше я відчув утому після безсонної ночі. Нарешті вхідні двері, яким було дев’яносто років, широко відчинилися, і Хелен Россі, постоявши в нерішучості якийсь час, озирнулася й увійшла.
Сонячне світло з бокового вікна відбивало бірюзове й рожево-лілове світло на її одяг, коли вона стояла там. Я спостерігав, як вона оглянула прикрашений килимами вхід. Нікого не побачивши, вона пішла вперед. Я відшукував будь-яку ознаку страху, тремтіння або блідість обличчя — але не було нічого. Я не знав, як має проявитися алергія Дракули на його давнього ворога — церкву. Може, вікторіанські реліквії не захищали від сил зла? Я засумнівався. Але на Хелен Россі ця споруда теж впливала: пройшовши крізь різнобарвне сяйво світла, вона підійшла до вівтаря. Мені було соромно за свою хворобливу цікавість, я побачив, як вона зняла рукавички й опустила руку в купіль із водою, а потім торкнулася чола. Цей жест був дуже ніжним. З того місця, де я сидів, мені було видно, що обличчя в неї сумне. Але я робив це заради Россі. І зараз я точно знав, що Хелен Россі була не «vrykolakas», яким би жорстоким і лиховісним не здавалося іноді мені її обличчя.
Вона ввійшла в неф і трохи розгубилася, побачивши, як я підводжуся зі свого місця.
— Ви принесли листи? — прошепотіла вона, запитливо дивлячись на мене. — О першій мені треба повертатися на факультет. — Вона знову обернулась.
— Щось трапилося? — запитав я швидко, і по моїх руках побігли мурашки через інстинктивну нервозність. За останні два дні в мене, схоже, розвинулося шосте почуття. — Ви чогось боїтеся?
— Ні, — сказала вона, усе ще пошепки. Вона взяла рукавички в одну руку, на тлі чорного костюма вони були схожі на квітку. — Мені просто цікаво, чи ввійшов хтось зараз за мною?
— Ні.
Я теж обернувся. У церкві нікого не було, окрім двох жінок біля вівтаря.
— За мною хтось ішов, — сказала вона тим самим низьким голосом. На її обличчі, обрамленому важким пишним волоссям, був дивний вираз — суміш підозри й хвастощів. Уперше я подумав про те, через що їй довелося пройти, щоб стати такою хороброю. — Гадаю, він ішов за мною. Маленький худий чоловік у неохайному одязі, твідовому піджаку та зеленій краватці.
— Ви впевнені? Де ви його бачили?
— У каталозі, — сказала вона тихо. — Я пішла туди, щоб перевірити вашу історію про зниклу картку. Я не дуже вірила вам. — Вона говорила ніби між іншим, ані крихти вибачення в тоні. — Я бачила його там, а потім він ішов за мною по Брод-стрит, щоправда, на відстані. Ви його знаєте?
— Так, — сказав я сумно. — Він бібліотекар.
— Бібліотекар? — вона, здавалося, чекала більшого, але я не міг набратися сил, щоб розповісти *ій про рану, яку бачив у нього на шиї. Це було занадто неймовірно й дивно. Почувши це, вона остаточно вирішить, що я божевільний.
— Здавалося, він стежив за мною й підозрював щось. Вам треба триматися від нього подалі, — сказав я. — Пізніше я розповім про нього. Сідайте сюди, улаштовуйтесь зручніше. Ось листи.
Ми сіли на одній з оббитих вельветом лав, і я відкрив свій портфель. Одразу ж її обличчя набуло уважного виразу, вона акуратно розкрила конверт і дістала листи майже з такою ж шанобливістю, як і я день тому. Я тільки міг гадати, як приголомшливо це буде для неї: побачити листи, написані рукою її, як вона сказала, батька, що був для неї всього лише джерелом гніву.
Я поглянув на почерк через її плече. Так, у Россі був упевнений, акуратний, прямий почерк. Може, завдяки йому дочка побачить у ньому щось людяне. Потім я подумав, що мені не слід підглядати, і підвівся.
— Я просто ходитиму тут, а ви можете читати стільки часу, скільки знадобиться. Якщо буде щось, із чим я можу допомогти або пояснити…
