— Я знаю, що тут він би з нами не розмовляв — тільки не в церкві. Можливо, він чекає на нас зовні. Мені треба перекинутися з ним кількома словами, — знову ця неординарна англійська, — тому що він намагається перешкодити мені користуватися бібліотекою. До того ж ви сказали, що він може знати, де мій… де зараз знаходиться професор Россі. Чому ж не дати йому стежити за мною? Дорогою ми можемо поговорити про мою матір. — Напевно, на моєму обличчі відбився не тільки сумнів, тому що вона раптом розсміялася, блиснувши своїми білими зубами. — Адже він не накинеться на вас серед білого дня, Поле!
Коли ми вийшли, біля церкви бібліотекаря не було. Ми попрямували до бібліотеки. Моє серце шалено калатало, але Хелен була спокійна. У наших кишенях лежали однакові хрестики із церкви («Візьми один, залиш двадцять п’ять пенсів»). Я був розчарований, тому що Хелен не згадувала про свою матір. У мене було таке відчуття, наче вона просто терпіла моє божевілля, а тільки-но ми дійдемо до бібліотеки, вона просто зникне, але дівчина знову мене здивувала.
— Він іде за нами, — сказала вона тихо, щойно ми відійшли на два квартали від церкви. — Я побачила його, коли ми повертали за ріг. Не обертайтесь. — Я приборкав вигук подиву, і ми продовжили наш шлях. — Я піду в книгосховища на верхніх поверхах бібліотеки, — сказала вона. — Як щодо сьомого поверху? Це одна з найбільш тихих частин бібліотеки. Не йдіть туди. Він, швидше за все, піде за мною, якщо я буду сама, він не переслідуватиме вас, тому що ви сильніший.
— Ви не зробите цього, — прошепотів я. — Здобути інформацію про Россі — це моя проблема.
— Здобути інформацію про Россі — це саме моя проблема, — вимовила вона у відповідь. — Тільки не думайте, що я збираюся зробити вам ласку, містере Голландський купець.
Я скоса подивився на неї. Я починав звикати до її незвичних жартів, а іноді щось у вигині її губ виглядало грайливо й потішно.
— Добре, але я піду відразу за ним. Якщо ви вскочите в халепу, я буду поруч і допоможу будь-якої миті.
Біля дверей бібліотеки ми щиро попрощались.
— Щасти вам із вашим проектом, містере Голландець, — сказала Хелен, потискуючи мені руку своєю у рукавичці.
— І вам із вашим, міс…
— Тс-с, — сказала вона й пішла.
Я повернувся до каталогу і витяг навмання шухляду, щоб напустити на себе зайнятий вигляд: від «Бен-Гура» до «Бенедиктинця». Я нахилив голову так, щоб бачити приймальний стіл: Хелен діставала дозвіл увійти в книгосховище. Вона стояла, навмисно повернувшись спиною до довгого нефа бібліотеки, і у своєму чорному костюмі виглядала високою й стрункою. Потім я побачив бібліотекаря, що йшов з іншого краю нефа і проходив повз іншу половину каталогу. Він наблизився до літери «Н» у той час, коли Хелен попрямувала до дверей у книгосховище. Я дуже добре знав ці двері, бо майже щодня ходив через них, але ніколи раніше вони не мали для мене такого значення, як зараз. Цілий день двері залишалися відчиненими, але охоронець біля входу перевіряв перепустки. За мить темна фігура Хелен зникла на чавунних сходах. Бібліотекар трохи затримався біля букви «Є», потім почав шукати щось у кишені (у нього, можливо, було особливе посвідчення працівника бібліотеки, припустив я). У його руках блиснула картка, і він зник.
Я побіг до приймального стола.
— Я б хотів скористатися книгосховищем, будь ласка, — сказав я черговій.
Раніше я ніколи не бачив її, вона була дуже повільною, і мені здавалося, що її пухкі пальці цілу вічність боролися з жовтими картками, перш ніж вона дала мені одну. Нарешті я пройшов у двері й обережно ступив на сходи, дивлячись нагору. На кожному поверсі крізь металеві сходи можна побачити лише на один проліт вище. Бібліотекаря не було видно, як і не було чутно жодного звуку.
Я прокрався на другий поверх, повз відділ економічної й соціологічної книги. На третьому поверсі нікого не було, за винятком кількох студентів, які сиділи у своїх кабінках. На четвертому поверсі я почав хвилюватися. Було занадто тихо. Мені не треба було погоджуватись, щоб Хелен була мішенню в цій міси. Раптом я згадав розповідь Россі про його друга Хеджеса, і це змусило мене прискорити крок. На пятому поверсі — археологія й антропологія — було повно студентів й аспірантів, які щось записували, щось обговорювали, понизивши голос. Побачивши їх, я відчув себе трохи краще: нічого жахливого не може відбуватися на два поверхи вище. На шостому поверсі я почув кроки над головою, а на сьомому — історія — я зупинився, міркуючи про те, як мені ввійти, щоб не видати себе.
