Ми розпакували речі, вмилися у світло-жовтому умивальнику в нашій спільній ванні і пішли на зустріч із майстром Джеймсом, який очікував нас у своєму кабінеті в іншому кінці будинку. Це був відкритий, говіркий чоловік із сивуватим волоссям і вузлуватим шрамом на щоці Мені сподобався його теплий потиск руки й вираз його великих, трохи опуклих карих очей. Схоже, він не знаходив нічого дивного в тому, що я супроводжувала батька на конференцію, і навіть запропонував, щоб я оглянула коледж у супроводі одного зі студентів. Він сказав, що це дуже люб’язний і розумний молодий джентльмен. Батько дозволив мені на це погодитися, оскільки сам він буде на нараді — тож чому б мені не подивитися всі визначні пам’ятки цього місця, поки я тут?
О третій годині я була вже готова: в одній руці в мене був новий берет, а в другій — записна книжка, тому що батько сказав, що я можу робити нотатки для шкільної письмової роботи про наш тур. Мій гід був білявим ставним студентом останнього курсу, якого майстер Джеймс відрекомендував як Стівена Барлі. Мені сподобався Стівен: руки поцятковані венами й важкий рибальський светр — «джемпер», сказав він, коли я вголос похвалила його. З ним у мене було таке почуття, ніби мене прийняли до цього елітного товариства, бо я ходжу по чотирикутному двору поруч із ним. Тоді вперше я відчула слабкість, тремтіння від усвідомлення своєї статевої належності, ненадійне відчуття того, що коли я покладу свою руку в його, поки ми будемо йти, десь у довгій стіні реальності відчиняться двері, які, може, ніколи більше не зачиняться. Я пояснила йому, що я вела дуже усамітнене життя, настільки усамітнене, як я розумію зараз, що навіть майже у вісімнадцять років не могла зрозуміти, де його межі. Зрадницьке тремтіння пройняло моє тіло, коли я йшла поруч із гарним студентом університету, воно ніби зійшло на мене, як напружені звуки невідомої мені музики. Але я міцніше вхопилася у свою записну книжку й у своє дитинство і запитала його, чому в саду більше кам’яних плит, а не трави. Він посміхнувся й подивився на мене:
— Не знаю. Ніхто ще раніше не запитував мене про це.
Стівен відвів мене в їдальню з високою стелею у великому тюдорівському залі з дерев’яними столами та показав мені місце, де молодий граф Рочестер вирізав щось непристойне. По стіні залу були візерунчасті свинцеві вікна, і кожен візерунок у центрі являв собою зразок гарної старовинної роботи: Томас Беккет стоїть навколішках перед смертним ложем, священик у довгій мантії роздає суп біднякам, які юрбляться довкола нього, середньовічний лікар перев’язує чиюсь ногу. Над місцем Рочестера була картина, якої я не могла зрозуміти: людина із хрестом навколо шиї й кілком в одній руці нахилилася над чимось, схожим на згорток із чорних ганчірок.
— Це справді цікаво, — сказав мені Стівен Барлі. — Ми дуже пишаємося цією картиною. Цей чоловік багато років тому викладав у коледжі. Він устромляє срібний кілок у серце вампіра.
Я пильно подивилася на нього, якийсь час не в змозі вимовити Жодного слова.
— У ті часи в Оксфорді були вампіри? — запитала я нарешті.
— Я не знаю нічого про це, — зізнався він, посміхаючись. — Але ходить така легенда, що перші викладачі університету допомагали захищати ці місця від вампірів. Вони зібрали багато інформації про вампірів, досить дивної, її все ще можна знайти в Редкліф Камері, через дорогу. За легендою, перші викладачі навіть не зберігали в себе книги з цієї окультної науки, тому вони залишали їх в інших місцях, поки не побудували Редкліф Камеру.
Раптом я згадала про Россі й подумала, чи бачив він щось із таких колекцій.
— Чи можна якось довідатися імена студентів, які вчилися, може, п’ятдесят років тому в цьому коледжі. Або аспірантів?
— Звичайно, — мій співрозмовник запитливо подивився на мене з іншого боку дерев’яної лави. — Я можу запитати майстра коледжу, якщо хочете.
— О ні, — я відчула, як червонію — прокляття моєї юності. — Це пусте. Але я б хотіла… Чи можна мені подивитися записи про вампірів?
— Подобаються страшні історії, так? — йому, видно, це сподобалося. — Але там немає на що дивитися, там тільки старі папки й багато книг у шкіряних палітурках. Але я згоден. Ми можемо просто зараз піти в бібліотеку коледжу. Таке не можна пропустити, а потім я відведу вас і в Камеру.
