Мабуть, я сказав це голосно на видиху, але вона відмахнулась і подивилася на бібліотекаря.
— Де Россі!? Чого це ти чекав стільки років?
Він зіщулився.
— Я покладу зараз це на твоє обличчя, — сказала Хелен, опускаючи хрест.
— Ні, — скрикнув він. — Я скажу вам… Россі не хотів іти. Я хотів… Це було нечесно. Він узяв Россі замість мене! Він узяв його силою, а я пішов би з радістю, щоб служити йому, допомагати йому, складати каталог… — раптом він стис губи.
— Що? — я злегка вдарив його головою об підлогу. — Хто взяв Россі? Ти тримаєш його десь?
Хелен тримала хрест просто перед його носом, і він знову почав схлипувати.
— Мій хазяїн, — заверещав він.
Хелен, що стояла поруч із мною, глибоко зітхнула й опустилася на п’яти, ніби відсуваючись від його слів.
— Хто твій хазяїн? — я вп’явся коліном у його ноги. — Куди він забрав Россі?
Його очі блиснули. Це було жахливе видовище: його обличчя спотворилося, нормальні людські риси перетворились на ієрогліфи, огидні за змістом.
— Куди повинен був піти я! У склеп!
Може, мої руки ослабли, а може, його визнання додало йому сили, можливо, це був страх за себе самого, як я потім зрозумів. У будь-якому разі він раптом звільнив одну руку, викрутився, як скорпіон, і загнув мою руку за спину. Біль був нестерпно гострий, я різко висмикнув свою руку. Він утік раніше, ніж я зрозумів, що сталося. Я побіг за ним сходами, порушуючи гуркотом заняття аспірантів і тишу королівства знань нижче. Але мені заважав мій портфель, який я все ще тримав у руці. Навіть у першу мить гонитви я зрозумів, що не хочу його відпускати або передавати Хелен. Вона розповіла йому про карту. Зрадниця! А він її вкусив, може, навіть і на коротку мить. Чи заразиться вона тепер?
Уперше і востаннє я вибіг із нефа бібліотеки замість того, щоб виходити спокійним кроком. Я ледь звертав увагу на здивовані обличчя, повернені до мене, коли я пролітав мимо. Бібліотекаря ніде не було. Він, напевно, десь сховався, подумав я, — це міг бути підвал під каталогом, або якась комірчина, у яку входити дозволено лише бібліотекарям. Я широко відчинив важкі вхідні двері — через подвійні готичні двері в хол, яких ніколи не відчиняли навстіж, ввірвалося світло. Я різко зупинився на сходах. Денне світло засліпило мене, ніби я теж жив у підземному світі, в печері з кажанами й гризунами. На вулиці навпроти бібліотеки зупинилося кілька машин. На дорогах був затор, і, до речі, на тротуарі плакала дівчина у формі офіціантки, показуючи на щось. Хтось кричав, двоє чоловіків нахилилися біля передніх коліс однієї із зупинених машин. Ноги бібліотекаря, перекручені під незрозумілим кутом, стирчали з-під машини. Одна його рука була закинута за голову. Він лежав обличчям униз на тротуарі в невеликій калюжі крові, заснувши вічним сном.
Батько не хотів брати мене в Оксфорд. Він збирався провести там шість днів, тож, як він сказав, занадто довго доведеться пропускати школу. Я була здивована, що він хотів залишити мене вдома, адже він не робив цього з того часу, як я знайшла Книгу Дракона. Може, він хотів залишити мене вдома через практичну передбачливість? Я заперечила, сказавши, що на узбережжі Югославії ми пробули майже два тижні, і тоді він не турбувався, що я пропущу школу. На це він зауважив, що освіта завжди повинна бути на першому місці. Я відповіла йому його ж словами: подорож — це найкраща освіта, а місяць травень був ідеальним для подорожей. Я показала йому свій останній табель, у якому були лише високі оцінки, і працю з історії, на якій мій учитель написав: «У вас неординарний погляд на природу історичних досліджень, особливо як для учениці вашого віку». Цей коментар я запам’ятала й часто повторювала собі як мантру перед сном.
