— Тоді чому ви не стали істориком? Ви однаково могли б вивчати культуру, як на мене.
— Можливо, — у неї був неприступний вигляд, вона не дивилася мені в очі. — Я хотіла обрати таку галузь науки, якою не займався мій батько.
Велика мечеть, що стояла в золотому вечірньому світлі, була відкрита як для туристів, так і для вірян. Своєю середньою німецькою я поговорив із вартовим біля входу — хлопчаком зі шкірою оливкового кольору і кучерявою головою (як же виглядали насправді ці візантійці?), і він сказав, що всередині немає ніякої бібліотеки, ні архіву, взагалі нічого схожого на це, і до того ж він жодного разу не чув про подібне і не знав, чи є таке в сусідніх мечетях. Ми запитали, чи може він нам щось порадити.
Він задумливо сказав нам, що ми могли б сходити в університет. А щодо маленьких мечетей, то тут їх сотні.
— Уже надто пізно, щоб іти в університет, — сказала Хелен. Вона вивчала путівник. — Завтра ми можемо сходити туди й запитати щодо архіву з часів Мехмеда. Гадаю, це буде найрезультативніший хід. Ходімо подивимось на старі стіни Константинополя. Ми можемо дійти до них звідси.
Я йшов вулицями за Хелен — вона вибирала дорогу, на руках у неї були рукавички, в одній руці путівник, а через другу перекинута маленька чорна сумочка. Повз нас проїжджали велосипеди, миготіли турецькі халати й західний одяг, іноземні машини спритно обминали візки з кіньми. Куди б я не подивився, я бачив чоловіків у темних жилетках і маленьких в’язаних капелюшках, жінок у яскравих довгих сукнях і шароварах, голови яких були замотані шарфами. У руках вони несли сумки з покупками й кошики, мішки з одягом, курок у клітках, хліб і квіти. На вулицях вирувало життя, як і, мабуть, шістнадцять століть тому. Цими вулицями почет ніс римських імператорів-християн, обабіч ішли священики, процесія рухалася з палацу в церкву, щоб прийняти святе причастя. Вони були сильними правителями, великими заступниками мистецтва, будівництва, теології. Але деякі з них були жахливими: різали придворних і виколювали очі членам родини — все це було римською традицією. Саме цим політики Візантії згубили себе. Можливо, не дивно, що в такому місці з’явився один чи навіть двоє вампірів.
Хелен зупинилася навпроти високої, дещо поруйнованої кам’яної споруди, біля підніжжя якої тулилися магазини, а з боків впивалися корінням у землю фігові дерева. Безхмарне небо здавалося мідним над зубчастою стіною.
— Подивіться, що залишилося від стін Константинополя, — сказала вона тихо. — Тепер видно, якими могутніми вони були до нападу. Книга говорить, що в ті дні море підступило до самого порога, тож імператор міг сідати в човен просто з палацу. А ген там ота стіна була частиною іподрому.
Коли ми стояли й розглядали все це, я раптом зрозумів, що знову забув про Россі на цілих десять хвилин.
— Давайте повечеряємо, — запропонував я. — Уже пішло на восьму, нам треба повернутися сьогодні раніше. Я рішуче налаштований на те, щоб завтра знайти архів.
Хелен кивнула, і ми спокійно пішли назад через саме серце старого міста.
Біля нашого пансіону ми знайшли ресторан, декорований усередині мідними вазами й гарним кахлем. Сівши за стіл, що стояв навпроти аркового вікна без шибок, ми спостерігали за людьми, які проходили повз нас. Очікуючи вечерю, я був уперше шокований феноменом цього східного світу, до того я не помічав цього: усі, хто ходили повз нас, насправді не поспішали, а просто йшли. Поспіхом тут здалася б звичайна прогулянка тротуаром у Нью-Йорку або Вашингтоні. Я розповів про своє спостереження Хелен, і вона злісно розсміялася.
— Коли ніде заробити багато грошей, тоді ніхто й не бігає, — сказала вона.
Офіціант приніс нам скибки хліба, тарілку з нарізаними й заправленими кефіром огірками і міцний чай у склянках. Ми їли з апетитом, бо дуже втомилися за день, і саме тоді, коли ми зібралися перейти до смаженої курки на дерев’яному рожні, чоловік із сивими вусами й кучмою сивого волосся в акуратному сірому костюмі зайшов у ресторан і роззирнувся довкола. Він сів за сусідній столик і поклав книгу поруч із тарілкою. Замовив їжу турецькою, а потім, схоже, ми йому сподобалися, бо він нахилився до нас і посміхнувся.
— Вам подобається наша національна кухня? — спитав він з акцентом, але чудовою англійською.
— Авжеж, — відповів я, здивований. — Дуже подобається.
— Дозвольте відгадати, — продовжив він розмову, повертаючи до мене своє гарне, ніжне обличчя. — Ви не з Англії. Америка?
— Так, — сказав я. Хелен мовчала, вона розрізала курку і з підозрою дивилася на нашого сусіда.
— Так, правда, як добре. Ви оглядаєте визначні пам’ятки нашого міста?
— Саме так, — відповів я, бажаючи, щоб Хелен хоча б набрала дружнього вигляду: ворожість може виявитися підозрілою.
— Ласкаво просимо в Стамбул! — сказав він і дуже приємно посміхнувся, підняв свій келих і випив за нас. Я відповів йому тим самим, і він засяяв. — Вибачте незнайомцеві за питання, але що вам найбільше подобається тут?
