Я вже описав тобі деяку частину свого життя до твого народження, коли я був аспірантом, розповів також дещо про ті дивні обставини, коли зник мій науковий керівник після того, як відкрив мені свої таємниці Я також розповів тобі про те, як я познайомився з молодою дівчиною на ім’я Хелен, у якої інтерес до пошуків професора Роса був не менший, ніж у мене, а може, навіть і більший. Коли випадала нагода, я намагався розповідати цю історію далі, але зараз відчуваю, що мені треба записати останню частину історії і віддати її паперу. Якщо тобі доводиться читати це замість того, щоб слухати, як я розповідаю тобі свою історію на якомусь скелястому пагорбі чи тихій площі, у затишному порту або за зручним столиком у кафе, тоді моя помилка була в тому, що я розповідав тобі все це не досить швидко.
Коли я пишу це, дивлячись на вогні старого порту, ти спиш спокійно і безневинно у сусідній кімнаті. Я стомився після робочого дня, стомився від думки, що треба почати цю довгу розповідь і віддати сумний борг, цю небажану передбачливість. Я відчуваю, що попереду тижні, а може, й місяці, коли я, звичайно ж, зможу продовжити розповідати тобі особисто, тому не буду повторно розповідати про ті події, які вже встиг розказати під час наших подорожей до різних країн. Що буде по цьому, після цих тижнів чи місяців, я не знаю. Ці листи — моє страхування проти твоєї самотності. У найгіршому разі ти успадкуєш мій будинок, мої гроші, меблі й книги, але я вірю в те, що найбільше будеш дорожити цими документами, бо вони розповідають про тебе — твою історію.
Чому я за одним разом не розповів тобі всієї історії, щоб покінчити з нею, щоб повністю присвятити її тобі? Відповідь знову ж міститься у моїй власній слабкості, але важливим є також і той факт, що скорочена версія буде саме вибухом. Я просто не міг завдати тобі такого болю, нехай навіть усе це тільки мої вигадки. Більш того, ти просто не повірила б у це, якби я розповів тобі все за один раз, так само як і я не міг до кінця повірити в історію свого куратора професора Россі, поки не пройшов стежкою його спогадів. І, нарешті, як можна скорочувати історію до конкретних фактів? Незважаючи на те що я розповідаю тобі історію частинами, мушу ризикнути й припустити, скільки мені вдасться сказати тобі на той час, коли листи потраплять у твої руки.
Припущення батька виявилися неточними, він вибрав історію, що йшла на крок уперед від тієї, котру я вже чула. Можливо, я ніколи не почую його відповідь на сміливе рішення Хелен Россі поїхати разом із ним на пошуки, подумала я із сумом, як і не почую цікавих деталей їхньої подорожі з Нової Англії в Стамбул. Зараз я думала про те, чи пощастило їм надати всі необхідні документи, щоб упоратися з політичними труднощами, візою, митницею? Чи придумав мій батько щось для своїх батьків, добрих і порядних жителів Бостона, щоб пояснити свою раптову поїздку? Чи вирушили вони з Хелен у Нью-Йорк, як батько й планував спочатку? Чи спали вони в одній кімнаті в готелі? Мій підлітковий розум більше не міг розгадувати цю загадку, і я перестала міркувати про це. Мені довелося заспокоїти себе й уявити картину, де вони двоє, немов герої з фільму їхньої юності: Хелен, дотримуючись усіх правил, лежить під ковдрою подвійного ліжка, а батько спить у розкладному кріслі, знявши черевики, але більше нічого, — а вогні Таймз-сквер за вікном надсилають своїм сяйвом жалюгідне запрошення.
Шість днів минуло після зникнення Россі, ми полетіли в Стамбул з аеропорту Айделвайлд мрячного вечора, у Франкфурті ми зробили пересадку. Наш другий літак приземлився вранці, і нас висадили разом з іншими туристами. На той час я вже двічі був у Західній Європі, але ті розважальні прогулянки здавалися мені тепер екскурсією в зовсім іншу частину світу, що повністю відрізнялася від цієї — від Туреччини, яка 1954 року була ще більш незвичайною країною, ніж зараз. Ось я сиджу у своєму незручному кріслі в літаку, витираю собі обличчя гарячою серветкою, а наступної хвилини я вже стою на такому ж гарячому шосе, покритому гудроном, на нас летять незнайомі запахи, пил і шарф араба, який стоїть у черзі перед нами, і цей шарф раз у раз залітає мені в рот. Хелен стояла поруч зі мною і сміялася з того, який я був уражений усім цим. У літаку вона розчесала волосся й нафарбувала губи — вона виглядала свіжо, незважаючи на безсонну ніч. На своїй шиї вона носила ніжний шарф, я все ще не бачив того, що було під ним, але в мене не вистачало сміливості попросити її зняти його.
— Ласкаво просимо у великий світ, янкі, — сказала вона, посміхаючись, цього разу це була справжня посмішка, а не чергова її гримаса.
