Ми йшли за Тургутом вулицями, і він пояснював нам, що архів султана Мехмеда знаходився не в головному будинку бібліотеки, але все одно під захистом держави. Зараз він перебував у філії бібліотеки, котра колись була медресе — традиційною ісламською школою. Ататюрк закрив ці школи під час секуляризації країни (відокремлення школи від церкви), тепер у цій конкретній школі зберігалися рідкісні й античні книги Національної бібліотеки, у яких розповідалася історія імперії. Без сумніву, ми знайдемо колекцію султана Мехмеда серед інших книг про століття оттоманської експансії.
Філія бібліотеки виявилась акуратним маленьким будинком. Ми ввійшли в нього з вулиці через оббиті міддю дерев’яні двері. Вікна були прикрашені мармуровими візерунками, крізь них проходило сонячне світло, утворюючи на темній підлозі килим із зірочок та восьмикутників. Тургут показав нам, де ми можемо розписатися — реєстраційна книга лежала біля входу (я помітив, що Хелен залишила нерозбірливий напис), а Тургут поставив свій величний підпис.
Ми пройшли в єдиний зал архіву — велике, тихе приміщення під куполом, прикрашеним зеленою й білою мозаїкою. По всій довжині кімнати стояли поліровані столи, там уже працювали троє чи четверо вчених. Стіни були заставлені не тільки книгами, але й дерев’яними шухлядами і коробками, на стелі висіли вишукані мідні люстри. Бібліотекар, стрункий чоловік п’ятдесяти років із молитовними чотками на зап’ясті, залишив свою роботу, підійшов до нас і потис обидві руки Тугрута. Вони поговорили хвилину, я вловив назву нашого університету зі слів Тургута, а потім бібліотекар звернувся до нас турецькою, посміхаючись і вклоняючись.
— Це містер Ерозан. Він запрошує вас у свою бібліотеку, — сказав нам Тургут із задоволеним виглядом. — Він буде до смерті радий допомогти вам, — я мимоволі здригнувся, а Хелен розгублено посміхнулась. — Він зараз же дасть вам документи султана Мехмеда про Орден Дракона. Поки ми будемо його чекати, давайте влаштуємося зручніше.
Ми сіли за один зі столів на безпечній відстані від інших дослідників. Вони поглянули на нас із цікавістю і знову повернулися до своїх робіт. За хвилину містер Ерозан повернувся, несучи в руках велику дерев’яну коробку із замком збоку й арабським написом на кришці.
— Що тут написано? — запитав я в професора.
— О! — він доторкнувся до кришки коробки кінчиками пальців. — Тут написано: «Тут зло»… хм… «тут утримується зло… зберігається. Замкни його ключами святого Корану».
Моє серце підскочило, фрази були дуже схожі на ті, які бачив Россі на загадковій карті і які він прочитав уголос у старому будинку архіву. У листах він не згадував про коробку, але, можливо, він не бачив її, якщо бібліотекар приніс йому тільки документи. Можливо, їх поклали в коробку після того, як Россі побував тут.
— Скільки років цій коробці? — запитав я Тургута.
Він похитав головою.
— Я не знаю, як не знає й мій друг. Оскільки вона зроблена з дерева, я не думаю, що вона така давня, аж із часів Мехмеда. Мій друг сказав мені одного разу, — Тургут посміхнувся містерові Ерозану, а той посміхнувся у відповідь, нічого не розуміючи, — що ці документи поклали в коробку 1930 року для збереження. Він знає це від колишнього бібліотекаря. Мій друг дуже педантична людина.
1930 року! Ми з Хелен перезирнулись. Можливо, на той час Россі вже написав свої листи — грудень 1930 — для того, хто б не був наступним, документи, які він досліджував, сховали в коробку для збереження. Звичайні дерев’яні коробки, мабуть, берегли вміст від мишей і вогкості, але що змусило того бібліотекаря закрити документи про Орден Дракона на замок у коробці й написати священне попередження?
Друг Тургута приніс зв’язки ключів і вставив один у замок. Я ледве не розсміявся, згадуючи наші сучасні каталоги вдома, доступність до тисяч рідкісних книг в університетській бібліотеці. Я ніколи не думав, що під час дослідження доведеться скористатися старим ключем. Він покрутився в замку.
— Ось і все, — мовив стиха бібліотекар і відійшов убік.
Тургут посміхнувся нам — як мені здалося, досить сумно, і підняв кришку.
У потязі Барлі щойно закінчив читати перші два листи мого батька. Мені було боляче бачити їх відкритими в його руках, але я знала, що Барлі радше повірить авторитетному голосу мого батька, ніж моїм розповідям.
— Ти раніше був у Парижі? — запитала я його почасти для того, щоб приховати емоції.
— Можна вважати, що так, — відповів Барлі трохи роздратовано. — Я рік учився там, перш ніж вступив до університету. Моя мати бажала, щоб я краще вивчив французьку. — Я хотіла запитати про його матір, чому вона чекала від сина таких досягнень, а також про те, як це — мати матір, але Барлі знову поринув у лист: — Твій батько, мабуть, дуже гарний лектор, — задумливо сказав він. — Це набагато цікавіше, ніж те, що нам викладають в Оксфорді.
