Це була нова царина для мене. Хіба могли лекції в Оксфорді бути нудними? Хіба це можливо? Барлі знав багато такого, про що я хотіла дізнатись, він був немов посланцем із такого великого світу, що я не могла собі навіть уявити. Цього разу мене перервав провідник, що проходив повз наше купе.
— Брюссель! — крикнув він.
Потяг уже сповільнював хід, і за кілька хвилин ми визирали з вікон на вокзал Брюсселя, а в потяг заходили митники. Люди поспішали на потяги, голуби дзьобали крихти на платформі.
Напевно, через те що в мене була таємна любов до голубів, я досить пильно вдивлялася в юрбу і раптово помітила непорушну постать. Це була висока жінка в довгому чорному пальті, вона спокійно стояла на платформі. На голові в неї був чорний шарф, що обрамляв її біле обличчя. Вона стояла надто далеко від мене, я ле могла добре розглянути риси її обличчя, але я помітила блиск її чорних очей і неприродно червоні губи (яскрава помада, можливо?). Щось дивне було в її одязі, навколо всі були в міні-спідницях і в черевиках на високій платформі, а на її ногах були вузькі туфлі-човники.
Спочатку саме її тривожність привернула мою увагу до неї й утримувала її ще кілька хвилин після того, як рушив потяг. Вона уважно розглядала вагони. Я мимоволі відсунулась від вікна, і Барлі запитливо подивився на мене. Жінка явно не бачила нас, хоча й зробила крок у наш бік. Потім вона, схоже, передумала й стала розглядати інший потяг, який щойно під’їхав з іншого боку платформи. Щось у її рівній, напруженій спині змусило мене дивитися на неї, поки ми не виїхали зі станції, а потім вона зникла серед юрби людей, ніби й не було її зовсім.
Я дрімала весь цей час замість Барлі. Прокинувшись, я побачила, що схилилась на нього, голова скотилась на його плече в м’якому темно-синьому светрі. Він дивився у вікно, листи батька акуратно були складені в конверти й лежали на його колінах. Ноги в нього були схрещені, обличчя (не так далеко від мого) повернене до вікна — він спостерігав за пейзажами, які, я вже знала, були краєвидами французьких сіл. Я розплющила очі й побачила його кістляве підборіддя. Опустивши очі, я помітила, як Барлі вільно тримає листи у своїх руках. Я вперше помітила, що він гриз нігті, так само як і я. Я знову заплющила очі, прикидаючись, ніби ще сплю, а його плече діяло так заспокійливо. Потім я подумала: йому, мабуть, не подобається, що я обперлась на нього і обслинила його светр уві сні. Я швидко випросталася. Барлі обернувся й подивився на мене, його очі були повні далеких думок, а може, він задивився на пейзажі за вікном — уже не рівнинні, а пагорбисті скромні картинки французьких селищ. За хвилину він посміхнувся.
Коли піднялася кришка коробки із секретами султана Мехмеда, з неї вирвався запах, який я дуже добре знав. Це був запах дуже старих документів, пергаментного паперу, вікового пилу, сторінок часу, яких давно вже торкнулося тління. Це був ще й запах маленької порожньої книги із драконом у центрі, запах моєї книги. Я ніколи не насмілювався доторкнутися до неї носом і принюхатися, як я таємно робив з іншими старими томами, бо я боявся, мабуть, що там міг бути якийсь огидний запах або ще гірше, якась сила в цьому запаху — наркотик зла, якого я не хотів вдихати.
Тургут акуратно витягав документи з коробки. Кожен був обгорнений пожовклим обгортковим папером, усі розрізнялися формою й розміром. Він обережно розклав їх на столі перед нами.
— Я сам покажу вам ці документи й розповім, що знаю про них, — сказав він. — А потім вам, можливо, захочеться посидіти й подумати над ними?
Так, напевне захочеться, кивнув я, а Тургут розпакував згорток і став акуратно розгортати його перед нашими очима. Це був пергамент, прикріплений до тонких дерев’яних паличок. Це зовсім не було схоже на великі тонкі сторінки й переплетені книги, до яких я звик, вивчаючи світ Рембрандта. Краї пергаменту були оздоблені візерунчастими геометричними фігурами різних кольорів: золотого, синього й темно-червоного. Текст, написаний від руки, на жаль, був написаний арабськими буквами. Я навіть не знаю, на що я очікував: цей документ прийшов із самого серця імперії, у якій говорили оттоманською мовою, а записували його арабськими буквами, до грецької мови там вдавалися лише для того, аби знущатися з візантійців, а до латини — коли штурмували браму Відня.
Тургут прочитав мої думки за моїм обличчям і поспішив пояснити.
